#тижфантастКнижковий Арсенал

#тижфантаст

Кураторський проект з фантастичної літератури

Куратори: Альона Савінова, Олег Сілін

Проблема майбутнього виникає майже у всіх галузях наукового пізнання. У гуманітарних дисциплінах також присутній цей дискурс, і він може набувати жахливих форм, породжувати кризовий світогляд й спекуляції під час пошуків людиною сенсу життя. Дослідження майбутнього у художній літературі все частіше зводяться до когнітивних викривлень, продиктованих як простою людською прив’язкою до певної ідеології, так і дивними суспільними очікуваннями.

Слово «фантаст» може сприйматися не лише як визначення письменника, що працює у царині нереалістичного, а як синонім ескапіста, мрійника, відірваного від реальності, неспроможного гідно протистояти її викликам. Водночас саме люди, які не замикалися лише на реальності, рухали світ уперед. Альберт Ейнштейн радив читати дітям багато казок, аби ті були розумніші. Ілон Маск надихався творами Айзека Азімова й Дугласа Адамса, чию книжку відправив у космос під час запуску Falcon Heavy. Китайські керівники офіційно схвалили проведення фестивалю наукової фантастики й фентезі, бо зрозуміли, що в країні майже перестали придумувати нове, і хочуть таким чином простимулювати нове покоління до мрій.

Але тут є певна пастка. Фантастику доволі часто розуміють лише як літературу, що оповідає про майбутнє і передбачає нові технічні винаходи. На подібному надвузькому розумінні наполягала офіційна доктрина радянської доби, прикриваючи себе добрими іменами Жуля Верна й Герберта Веллса. Проте фантастика може впливати на візії майбутнього не лише шляхом його опису, а ще кількома способами, не завжди наочними. Ось тут і виникає спокуса визначити письменника-фантаста лише як футуролога, що зробить певний прогноз на щасливе й успішне майбутнє. А ще краще, якщо його прогноз буде таким, що вирішить певні соціально-культурні проблеми.

Важливість наукової фантастики, її здатність створювати образи майбутнього зазвичай не піддається сумніву. Про тонку межу між фантастикою та футурологією ведеться чимало дискусій, але справжні проблеми починаються, коли до художніх творів ставляться як до певного наукового передбачення, апелюючи до творів Лема чи Кларка, хоча ці автори були не тільки письменниками, а і футурологами, і науковцями. Та якщо футурологія використовує при побудові моделей майбутнього виключно науковий метод, то фантасти найчастіше вигадують нариси майбутнього, розважаючи читача, застерігаючи його чи допомагаючи пом’якшити футурошок та страх перед майбутнім.

Чимало перших творів з фантастичним елементом описували подорожі до незвичайних островів чи на Місяць, в яких акцентувалася увага не стільки на надзвичайній пригоді, скільки на формі суспільного устрою. Це могла бути розвинена й справедлива спільнота, як зображував Томас Мор і ще низка авторів, або це могла бути нищівна сатира на сучасників, якою є серія «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта. Найголовніше, що робили ці письменники й багато інших авторів-фантастів — показували нам нас самих, з неочікуваного боку, з іншої ментальної й навіть моральної позиції. Подивитися на себе у дзеркало фантастики важливо, аби не відтворювати раз по раз усталені шляхи, до чого схильний наш мозок.

Література фентезі дає змогу доторкнутися до майбутнього в інший спосіб. Найпростіший — коли дивний світ напряму з’являється з нашого сьогодення. Однак найкращі зразки фентезі встановлюють глибинний зв’язок між світом міфів і вірувань, апелюють до колективного мономіфу та дозволяють за постатями фольклорних персонажів, алегоріями та алюзіями побачити наш світ, знайти не лише відповіді на питання, які хвилюють нас зараз, а й визначити питання, які поставатимуть перед людством за кілька років чи десятиліть.

«Я полюбляю історію і вважаю, що фантастика є способом популяризації історії: ти береш те, що вважаєш важливим, і вміщуєш цю ситуацію у майбутнє, на інші планети, байдуже куди. І все — людей вже не відірвати», — говорить Джеймс Кемерон, і його слова можна віднести й до наукової фантастики, й до фентезі, й до альтернативної історії, яка також може формувати наше майбутнє. Твори цього напрямку дозволяють краще дізнатися про себе, поцікавитися, що насправді відбувалося у той період часу, й зрозуміти яким може бути майбутнє на черговому витку історичної спіралі. Проте альтернативна історія може бути страшною отрутою, коли автори колективно починають мріяти про реванш певних сил, й суспільство підхоплює такі візії, немов вірус, й починає будувати дистопію, вважаючи її утопією.

Рефлексія на сьогодення та мрії про майбутнє властиві не лише творцям романів. Для того, аби мільйони людей мріяли про подорож на Марс, достатньо було циклу оповідань Рея Бредбері. Чимало авторів-фантастів запам’яталися як майстри короткої прози: Лавкрафт, Дік, Шеклі, Желязни, Штерн, Савченко… У часи великих змін фантастичне оповідання набуває більшої ваги, адже у ньому фантаст може накреслити ескіз майбутнього, який захопить уяву або вкаже на можливі складнощі нового шляху розвитку. Бредбері казав, що фантастика — це наша реальність, доведена до абсурду, й іноді фантасту варто загострити усі протиріччя, аби знайти правильний шлях.

Фантаст — не пророк й не рятівник, однак це та людина, яка змушує людей змінюватися. Ніл Ґейман бачить у тому надзвичайну користь для суспільства: «Одного дня, коли ви повернетеся з відвідин інших світів, немов люди, що з’їли чарівні фрукти, ви більше не зможете бути повністю задоволені світом, в якому виросли. Незадоволеність — це гарна річ. Незадоволені люди можуть змінювати й покращувати свої світи, робити їх кращими, робити їх іншими».

Будьмо фантастами, що покращують світ. Не треба давати готових рішень, головне, аби людина поставила собі правильні запитання після художнього тексту, а моделі майбутнього та прогнози залишимо професійним науковцям.