Один кілометр Перцю

Карикатури часопису «Перець» входили у життя кожної радянської людини в Україні від повоєнних років як невпинне джерело сміху й водночас замаскованої пропаганди. Сміх лунав різний: дошкульний, глузливий, уїдливий, були й криві посмішки, й гомеричний регіт, тихе хмикання і протяжне «га-га-га». Чому сміялись мільйони українців і що бачили у цих зображеннях такого, що перетворювалось у критичне ставлення до реальності?

Поки що малюнки з «Перцю» – найменш зрозуміла частина сміхової культури українців ХХ століття. Ідеологізований часопис, який  з регулярністю у щодватижні задавав стандарти і параметри норми через показ спотвореного – у святах і буднях, у інтимному і сімейному, сільському і міжнародному – був і улюбленим, і водночас наскрізь заангажованим.

Улюбленим, бо кожна нація має власні стандарти сміху, свої теми і своїх антигероїв, і українці у карикатурах «Перцю» відрізнялись від подібних видань «соціалістичного табору». З іншого боку, образи, створені «Перцем» були номенклатурно-затвердженими й в цілому потрапляють у поле радянської ідеології, де американці завжди є тупими та небезпечними, а пияцтво та розгульництво суворо переслідується.

Образ ворога, над яким сміється народ – небезпечна зброя, але хто і що визначають як «вороже» та «небезпечне»? Кожне десятиліття задавало нові його параметри, не у іменах, а у цілих соціальних групах, оскільки радянський сміх мислив категоріями і стратами колективними, а не особистісними. Порівняти парадигму «осудного» радянських часів та сучасності – ось ключове завдання кураторського дослідження.

На виставці представлено еволюцію видань «Перця» впродовж сорока років – від 1950 до 1991 року.