«Розкажи мені про мене»Книжковий Арсенал

«Розкажи мені про мене»

Розмова на 4 дії

Що може література в світі, який зненацька перестав бути зрозумілим? У світі, де стрімголов згортаються зони комфорту, війни спалахують без оголошення, кризи стрясають країну за країною і ніхто не має врозумливого пояснення, ані що з тим робити, ані навіть як до того дійшло, бо всі, з «десіжин-мейкерами» включно, певні були, що «з нами такого статися не може»?..

Тільки література завжди знає: все, що сталося з іншим, може статися зі мною. Її магічне дзеркало на те й налаштоване, щоб читач зміг упізнати в іншому – себе. Але технологічна глобалізація далеко випередила глобалізацію літературну (т.зв. «світова література» – в дійсності всього лиш та, що циркулює в англомовних контекстах). Людство не встигло опанувати базовий для виживання в умовах глобалізації навик: учитися на досвіді інших – сусідів за стіною, спільнот, країн, культур…

Для України, країни все ще, по 3 роках війни, інформаційно «пострадянської» (заклопотаної головно доведенням, у т.ч. собі самій, що вона таки «не Росія»), ця тема особливо болісна: наразі ми все ще намацуєм окуляри, щоб розгледіти себе окремо від нашого агресора – куди вже там приміряти на себе чужий досвід… (Перекладний роман як жанр для нас усе ще, підсвідомо, «екзотика»: гарно, та не про нас, – тож жодна перекладна новинка не стає подією: їх читають – але так, як можна споглядати чуже життя знадвору крізь шибку.) Ми звикли жити в кімнаті без дзеркал – і думаємо, що самотні.

(А насправді несамотні навіть у цьому: людство-бо дедалі настійніше атомізується, затуляючи собі вуха плейєрами, а очі айфонами, – і дедалі зменшує свої шанси на порозуміння з ближніми й дальніми…)

Що може в цих умовах література? Чи здатна вона компенсувати всі наші комунікативні лакуни, давні й новонабуті, порозвішувати скрізь, де треба, чисто промиті дзеркала, повідчиняти навстіж вікна й помостити мости, щоб глобалізований світ зміг стати «планетою людей», а не функцій?..

До 4-денної розмови про це (в форматі інтерв’ю на сцені) запрошено чотирьох авторів, що представляють чотири дуже різні як за традицією, так і за мірою включеності в глобальний контекст літератури – польську, американську, німецьку й українську. Попри всі їхні між собою відмінності (хтось – 50-річний дебютант, а хтось «сучасний класик», хтось пише романи, а хтось путівники…), всі четверо мають одну важливу спільну прикмету: кожен у свій час запропонував своїй культурі історію з культури іншої – маловідомої, недооціненої або змаргіналізованої – і з власного досвіду знає, як важко піддаються змінам усталені в суспільстві наративи, як нерадо впускають вони в себе, крізь затички своїх «плейєрів», щось нове, і наскільки сильна в нашій цивілізації, з усім її мульти- та інтеркультуралізмом, інерція «нішування» чужого за принципом «це не про мене» («зі мною такого статися не може»). Їм усім є що сказати українській публіці.

Ольга ТОКАРЧУК, окраса й гордість сучасної польської літератури, одержуючи восени 2015 року національну «Ніке» за свій magnum opus «Книги Якова» – історичний роман про сабатіанську єресь Якова Франка, котра родом із земель Речі Посполитої, а точніше Поділля й Галичини, – завважила принагідно, що польському національному наративу давно бракує критичного погляду на те, як по-колонізаторському ставилась Польща до своїх меншин, зокрема євреїв і українців. У відповідь вибухла хейтерська інтернет-кампанія проти письменниці від польських «правих», а нинішня правляча партія (ПіС) оголосила її «полькою другого сорту».

Аскольд МЕЛЬНИЧУК, син українських емігрантів (внук Богдана Загайкевича), дебютував із романом «Що сказано», в основу якого лягла повоєнна історія його родини, на хвилі інтересу до т.зв. «мігрантської літератури» (першого покоління народжених у США). І, хоч насправді головною темою письменника є темний бік людського буття і те, як він проявляється у вивласненому житті «корінням догори», в Європі його й далі позиціонують головно в українському (діаспорному) контексті, – чи не тому, що «справжній американський наратив» і досі асоціюється нам із реднеком-WASP, читай – з електоратом Трампа?

Гайке Марія ЙОГЕНІНҐ – популярна авторка жанру, якого в Україні досі, за чверть віку відкритих можливостей подорожувати, все ще не склалося: книжок-путівників по чужих містах. Відкрити німецькій публіці Київ, що його Йогеннінґ вивчала з доскіпливістю професійної журналістки та з ентузіазмом захопленого «експлорера», їй по-справжньому вдалося щойно тоді, коли місто потрапило в поле зору німецької туріндустрії перед ЄВРО-2012. Звідтоді її путівник по Києву перевидано вже втретє, і нова книжка письменниці (написана у співатворстві) – це вже спеціалізований «Київ архітектурний»: те, чому на українському книжковому ринку аналога й досі немає.

Сергій СИНГАЇВСЬКИЙ, у 1980-х рр. – військовий перекладач в Ефіопії, минулого року опублікував свій перший роман, плід багаторічної праці, – «Дорога на Асмару», який можна було б уважати серйозною заявкою на «українського Грема Ґріна» (написаний із справжньою детективною напругою, роман піднімає малозайману в нас тему участі радянських, а згодом російських спецслужб у військових конфліктах т.зв. «третього світу» й окремо розкриває «забуту сторінку історії» – штучний голод в Ефіопії 1983-85 рр., організований, як показує автор, за тими самими технологіями, що й в Україні 1932-33 рр.). Однак ця новаторська і за темою, й за підходом до неї книжка лишилася взагалі не поміченою українськими критиками – мов потрапила в якусь «сліпу зону», і це дає ще один добрий привід поміркувати про те, наскільки адекватно ми відчитуємо довколишній світ.

YouTube video