FLASHBACK. УКРАЇНСЬКЕ МЕДІА-МИСТЕЦТВО 1990-Х

1 березня у Мистецькому арсеналі відкриється виставка «FLASHBACK. УКРАЇНСЬКЕ МЕДІА-МИСТЕЦТВО 1990-х.»

Цей проект продовжує серію виставок, присвячених історії сучасного українського мистецтва – іменам, явищам, школам, періодам. Мета таких проектів – створення через виставкове дослідження певної візуальної антології, наповненої новими концептуальними поглядами, значеннями і смислами.

Звернення до 90-х виправдане з кількох причин. По-перше, цикл зворотнього інтересу до цього переламного, складного і неоднозначного десятиріччя дійшов до тієї точки, коли починається рефлексія над періодом як історією. Настав час аналітичних, а не просто рефлексивних оцінок, час розвінчання сформованих стереотипів і схем. Проте це повернення в 90-ті має градацію, близьку саме до FLASHBACK як до спалаху яскравих спогадів минулого, до того, що в кіно називається «зворотній кадр». По-друге, 90-ті – це перше десятиліття Незалежності України. І хоча сучасне мистецтво зародилося тут трохи раніше, на схилі радянської епохи, але саме в 90-ті воно отримало імпульс для розвитку як способу вираження нової культурної ідентичності. Специфіка його розвитку в цей час – у відчутних змінах образно-технічних засобів. З’явилися інші пріоритети, пов’язані в першу чергу з медійним вектором. Як відомо, під кінець 80-х Україна пережила живописний бум. Трансавангардна фігуративна картина стала тут профільною ідеєю актуальної художньої свідомості. Але на самому початку 90-х такий живопис, що часто-густо з метою деконструкції використовував цитати з історії мистецтва, втратив своє панівне становище. І невдовзі більшість  художників української «нової хвилі» звернулись до «нових медіа». Без перебільшення, 90-ті минули тут під знаком медіа-арту. Про це, наприклад, свідчать такі виставки цього періоду, як «Barbaros. Нове варварське бачення», «Інтермедіа», «Екранізація», «Заздрість» в Києві, «Новий файл», «Академія холоду» в Одесі», «Алхімічна капітуляція» на військовому кораблі в Севастополі, «Коли екрани стають тоньшими» в Парижі,; фестивалі «Ре-візія» в Івано-Франківську, «Пастка для снів» в Києві, діяльність Медіалабораторії в ЦСМ Сороса, що вже на межі століть дала поштовх для започаткування Київського міжнародного фестивалю медіа-мистецтва (KIMAF)…

У фокусі нового українського інтересу тоді, вряд чи випадково, виявилось відео. Цей вид мистецтва   вважають молодим, адже він з’явився лише у 60-ті роки ХХ ст. На початках  у цьому жанрі працювали лише поодинокі митці, але з другої половини 80-х відео-арт поширюється у всьому світі і стає складовою частиною мистецтва нових медіа та помітно збагативши палітру візуальних засобів і образні можливості в цілому. Рух відеозображення має буквально магічну владу над емоціями глядача.

Український відео-арт виникає аж на самому початку 90-х – тобто із відчутним запізненням – але вже до завершення десятиліття з затятістю неофіта випробовує багато різновидів, способів та технічних прийомів цього мистецтва: короткий фільм, що експериментує з формою, морфінг, переформатоване кіно, кліпінг, 3D анімація, online режим, інтерактив, – виступаючи нерідко в форматі документації перформансів або ж складовою частиною мультимедійних інсталяцій. Все це, попри неможливість вичерпності,  (оскільки багато матеріалів зникли або втратили відтворювальні якості) буде відображене і у виставковому проекті Арсеналу.

Виставка складається з декількох смислових і типологічних блоків, формальних ліній та вузлів, серед яких: соціальний час, візуальна антропологія (тілесність, психоделіка, сексуальність), «про кіно», відео-документ, медіа-інсталяція.

Окремо важливо відзначити мультимедійність, мова не лише про злиття або взаємовпливи різних медій: картини, кінетичного образу, фотозображення, скульптурного об’єкту, акустичної форми, перформансу, акції. Перш за все цікавим є розширення середовища існування нашої свідомості, надання йому нових ступенів свободи, рухливості та гнучкості. Мультимедійні пошуки притаманні роботам Анатолія Ганкевича та Олега Мігаса, Мирослава Кульчицького та Вадима Чекорського, Фонду Мазоха, Арсена Савадова та Георгія Сенченка, Олександра Гнилицького, Андрія Боярова, Павла Керестея… У жанрі осмислення взаємодії екранної естетики з інсталяційним середовищем працювали також Едуард Колодій та Ігор Ходзинський, котрі представили в 1995 році проект «Локальне зондування». Телевізор тут – одночасно і носій зображення, і самостійний елемент цілісної об’ємної композиції. В цьому ж напрямку експериментували Олександр Ройтбурд, Гліб Катчук, Василь Цаголов та інші митці, що намагалися слідувати новим медійним віянням.

Куратори проекту: Олександр Соловйов, Соломія Савчук. 

У Мистецькому арсеналі виставка триватиме до 6 травня 2018 року.