Зоя Лерман. Чорне море (1980)

Сер 14 2020 Published by under

Зоя Лерман українська художниця, скульпторка, чия творчість припала на часи офіційного «суворого стилю», соцреалізму. Лерман та її коло спілкування зараховують до українського андеграунду. Однак, сама мисткиня не вважала себе бунтаркою-шістдесятницею і, як згадують її сучасники, навіть не помічала тиску системи. За словами колекціонера Ігоря Диченка: «Зоя не була дотична ні до цього стилю [соцреалізму. авт.], ні до якогось іншого».

Майже весь час художниця працювала не на показ персональних виставок не мала до 1994 року, а із Союзу художників отримувала лише другорядні замовлення. Найбільше Лерман зверталася до портретів, особливо жіночих, зображала матерів з дітьми, захоплювалася балеринами, танцюристами, деякий час досліджувала життя селянок, фольклор.

Зоя Лерман народилася в Києві, закінчила Республіканську художню школу імені Шевченка, де згодом викладала, а також Київський державний художній інститут. Великим учителем для Лерман став художник Сергій Григор’єв. Окрім забороненої свободи, яку давав своїм учням Григор’єв, художницю підживлювали живопис Врубеля, Пікассо, полотна доби Відродження.

Картина «Чорне море» з колекції Мистецького арсеналу була написана в 1980 році. Робота виконана олійними фарбами на дерев’яній дошці. 

«Чорне море» Зої Лерман

На перший погляд може здатися, що перед нами танцюристи з картини Матіса. Насправді ж, перед нами шість спортсменів, які, наче давні греки, вправляються в різних видах змагань. Як і чоловіки з античних розписних ваз, ці персонажі зачаровують своєю фізичною красою. Двоє з них грають у теніс, один їде на велосипеді, третій спортсмен, зображений в польоті, стрибає у воду. У центрі композиції чоловік на білому човні з парусом. Все дійство відбувається на фоні морських хвиль, що додає сюжету ліричності, а персонажів романтизує. 


Анімована студією анімації Pause to Play картина «Чорне море» Зої Лерман.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

Лерман віртуозно передає пластичність тіл своїх героїв, рух. Художниця обирає лише декілька кольорів: відтінки блакитного для зображення води та коричневого для тіл спортсменів. Їй також вдається використати світло-сіре тло для об’єднання всієї композиції. Ним підкреслені рельєфність чоловічих фігур та прозорі гребінці хвиль. Полотну притаманний широкий, сміливий, але дуже влучний мазок. Загалом композицію можна розцінювати як ескіз до панно.

Незважаючи на те, що мистецький шлях Зої Лерман переживав різні часи: від повної професійної ізоляції до розквіту, художниця виховала не одне покоління талановитих учнів-художників.

Коментарі Вимкнено до Зоя Лерман. Чорне море (1980)

Олександр Агафонов. Флейтистка (1990)

Лип 09 2020 Published by under

Олександр Агафонов український художник, скульптор, який нині живе та працює в Бельгії. Період його зрілої творчості припадає на пізньорадянські часи та початок української незалежності. 

За словами самого художника, він не визнає концептуального мистецтва, вбачає в ньому симптоми кризи. Агафонов говорить, що шукає втілення світла, музики та свята у своїх роботах.

Його дитинство пройшло у важкі післявоєнні роки, що не завадило реалізувати цікавість до мистецтва. Агафонов закінчив Київський художній інститут. Проте справжніми своїми вчителями вважав митців минулого Ботічеллі, Ван Гога, Джотто, Чімабуе. Із сучасників великий вплив на нього мали Зіновій Толкачов, Олександр Тишлер, Зоя Лерман, Майя Григор’єва.

Олександр Агафонов «Флейтистка» (1990) 

На картині Агафонова з колекції Мистецького арсеналу, «Флейтистка», зображена молода жінка в червоній сукні, яка грає на флейті. Цікаво, що цей музичний інструмент та образ музикантів-янголів, танцівників виникає в митця й на інших полотнах, у скульптурі. Композиційно фігура розміщена майже по центру, голова дівчини нахилена праворуч, а по периметру помітно обрамлення. Робота вирізняється масивними білястими мазками фарби. На тлі вони набирають особливого розмаху, на обличчі та в деталях одягу накладаються художником більш стримано, позначають освітлені місця. Увесь образ: сукня, зачіска, нахил голови відсилають до полотен доби Відродження, де краса жінки романтизувалася, оспівувалася. Однак, на відміну від ренесансного пейзажу чи деталей інтер’єру, які обов’язково з’являлися на портретних зображеннях, глядачеві важко здогадатися про походження флейтистки, про місце й час, в якому вона знаходиться. Так часто трапляється з героями картин Агафонова. Вони наче перебувають у надзвичайно поетичному, утопічному світі, створеному художником.

Анімована студією анімації Pause to Play «Флейтистка» Олександра Агафонова.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

Картина була придбана Ігорем Диченком на початку 90-х років минулого століття. Образи дам, янголів, арлекінів, які змальовував Агафонов, були близькі й самому колекціонерові, який асоціював себе з Арлекіном його улюбленим персонажем комедії дель арте, італійського театру-імпровізації.

Коментарі Вимкнено до Олександр Агафонов. Флейтистка (1990)

Соломон Нікрітін. Подорож навколо світу (1918–1920)

Чер 25 2020 Published by under

Соломон Нікрітін — єврейський художник-авангардист родом з Чернігова. В історії мистецтва відомий своїм живописом, монументальними розписами, агітаційним оздобленням площ Києва та Москви, театральних сцен, а особливо — філософією та методами «проекціонізму»*.

З Києвом Нікрітіна пов’язують роки навчання та ранній період творчості. Тут він здобував освіту в Київському художньому училищі в студії Мурашка, а також відвідував майстерні Олександри Екстер. Після кількох років у Москві, художник повертається в Київ та працює впродовж буремних 1917–1920 років. Він підтримує революцію, активно вивчає роботи Пікассо, Матіса та Сезана, намагається досягти сполучення звуків та образів, бере участь у житті Єврейської Культур-Ліги (організація займалася популяризацією єврейської культури та просвітництвом).  Водночас Нікрітін багато думає над новим живописним напрямом, який мав би виховувати не майстра з виготовлення утилітарних речей, а нового носія й творця культури.

Саме до цього періоду пошуків та становлення й належить робота «Подорож навколо світу», яка зберігається в колекції Мистецького арсеналу. Картина написана на майже квадратній дерев’яній дошці олійними фарбами. Приблизно по центру на помаранчево-охристому тлі в повний зріст зображено дві фігури. Чоловік з довгою темною бородою та вусами правою рукою обіймає жінку, а лівою — тримає блакитний глобус із червоним прапорцем вгорі, символом перемоги революції. Обличчя жінки звернене до глядача, а її коротке каштанове волосся немов розвівається від вітру.

«Подорож навколо світу» Соломона Нікрітіна

Фігури «подорожують» на маленькому, зовсім непропорційному, відносно них самих, авто, гарно прочитується рух зліва направо. Від того, що пара наче присіла зверху машини, створюється враження гротеску: поєднання реального й фантастичного. Як і в творчості багатьох єврейських митців того часу, картина Нікрітіна вирізняється дуже характерним поєднанням авангардних прийомів й увагою до повсякденних деталей (часто взятих із побуту єврейських містечок-штетлів). А наївність малюнку змушує згадати ще одного знаменитого учасника Культур-Ліги Марка Шагала. Обличчя героїв позначені лише кількома лініями, кольорова гама доволі стримана, у ній переважають теплі відтінки. Художник не прописує пейзаж, не дає натяків, в яку пору року, доби та де перебувають мандрівники.

Анімована студією анімації Pause to Play «Подорож навколо світу» Соломона Нікрітіна.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

Між назвою роботи, сферою глобусу та заокругленою лінією горизонту можна побачити дещо спільне — мотив кругу, сфери. Цікаво, що в щоденниках Нікрітіна ми натрапляємо на багато роздумів про зв’язок форми, гармонії, чисел та звуків; його власних неологізмів на кшталт «кругорадость», «круготворчество», «кругознание», а також креслення, в яких художник аналізує рух людського тіла, вписавши його в коло, подібно до Леонардо да Вінчі.

Соломон Нікрітін, як і багато інших художників авангарду, був розкритикований владою, але, на щастя, залишися живим. Хоч Нікрітін і перестав демонструвати свої творчі експерименти публічно, він не відмовився від пошуків. Художник займався викладацькою діяльністю, втілив свої задуми в проєктуванні. Нікрітін був сержантом авіаційно-технічної частини в Другій світовій війні, помер у 1965 р.

*Проекціонізм — живописний напрям у рамках авангарду, розроблений Соломоном Нікрітіним на противагу конструктивізму. В основі — сполучення досягнень науки та мистецтва. Художник-проекціоніст подібний ренесансному досліднику-експериментатору. На кілька років цей ідеал Нікрітіну вдалося втілити у своєму аналітичному кабінеті в Музеї живописної культури в Москві.

Коментарі Вимкнено до Соломон Нікрітін. Подорож навколо світу (1918–1920)

Сальвадор Далі. Площа Вогезів (1958)

Чер 12 2020 Published by under

Сальвадор Далі — іспанський художник, чиє ім’я неодмінно асоціюється із сюрреалізмом. Далі зробив свій внесок до цього культурного напряму практично в усіх можливих проявах: живописі, скульптурі, архітектурі, кінематографі, театрі, книжковій ілюстрації, дизайні логотипів, одягу й оформленні вітрин. Власною епатажністю, а також яскравим і впізнаваним стилем робіт, покликаних ілюструвати процеси у Несвідомому, Далі заробив собі шалену славу та фінансовий успіх. І не лише в Європі, а й у Сполучених Штатах Америки, де він перебував під час Громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни.
Початок мистецької кар’єри художника та останні 30 років життя минули в іспанській Каталонії. Після повернення із США в 1948 р. він оселився на улюбленому з дитинства узбережжі Кадакесу. Протягом наступного десятиліття Далі захоплювався досягненнями науки, розмірковував над питаннями релігії, експериментував з оптичними ілюзіями, багато звертався до здобутків ренесансних митців.

«Площа Вогезів» Сальвадора Далі

«Площа Вогезів» на перший погляд зовсім не схожа на звичні глядачеві яскраві сюрреалістичні полотна Далі. Лише вигадливі й водночас дуже влучні лінії, видовжені тіні дозволяють впізнати в роботі руку майстра. 

Цей офортний відбиток* виконаний на аркуші паперу розміром 57 х 59 см. Примірник з колекції Мистецького арсеналу — 44–ий зі 150–ти існуючих. Цифра є важливою, адже чим ближчий за номером відбиток до перших 20, тим більш цінним він вважається. Перед нами площа прямокутної форми, обрамлена три- та чотириповерховими палацовими  будівлями. У центрі площі зображена кінна статуя на постаменті, а навколо — розпорошені фігурки людей-перехожих, деякі з них рухаються на конях чи у бричках. Здається, ніби група людей у правому нижньому кутку присіла та перепочиває. На перший погляд, робота може здатися швидким нарисом, де попри велику кількість маленьких об’єктів, деталям не надається особливої уваги. Разом з тим, застосовуючи лінійну й повітряну перспективу, художник чудово передає простір, дозволяє нам краще роздивитися перший план, а масивні будівлі позаду гармонійно вписує в загальну композицію.

Анімована студією анімації Pause to Play «Площа Вогезів» Сальвадора Далі.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

Площа Вогезів існує в Парижі й нині, щоправда, перетворена на сад. По центру розташована та сама статуя Людовика ХІІІ на коні, яку зобразив Далі. Цікаво, що скульптура, замовлена кардиналом Рішельє у 17 ст., мала припинити дуелі, які часто відбувалися на площі. 

Далі та Париж пов’язувала довга історія. У цьому місті проходили одні з перших виставок художника, відбулося знайомство із важливими в його житті людьми: музою та коханням всього життя Галою Елюар, групою сюрреалістів на чолі з Андре Бретоном, кубістом Пабло Пікассо. Відомо, що в рік створення роботи, Далі читав лекції в одному з паризьких театрів і, як завжди, не міг не здивувати публіку. До лекцій був запечений буханець хліба близько 12 метрів завдовжки. 

Щодо самого офорту, то в колекцію Ігоря Диченка він потрапляє на початку 1990–х років. За спогадами колекціонера, роботи були придбані ним в одній із Скандинавських країн.

*Більше про техніку виконання офортів та інші сучасні графічні техніки дивіться на нашому YouTube каналі.

Коментарі Вимкнено до Сальвадор Далі. Площа Вогезів (1958)

Михайло Бойчук. Портрет Василя Седляра (1927)

Тра 29 2020 Published by under

Михайло Бойчук – український художник-монументаліст, представник українського культурного ренесансу початку ХХ століття. Його ім’ям названо мистецький феномен, що поєднав форми народного мистецтва й спадщину Візантії та Проторенесансу. Французи називали цей напрямок Renovation Byzantine (неовізантизм), відомий сьогодні як український монументалізм або бойчукізм.

Михайло Бойчук здобув прекрасну мистецьку освіту завдяки підтримці митрополита Андрея Шептицького. Спочатку він навчався у Львові, потім у Відні, Кракові, а згодом – у Мюнхені та Парижі, двічі подорожував Італією, аби побачити фрески Джотто й Чімабуе.

Після успіху 1910 р. у «Салоні незалежних» в Парижі, Бойчук повертається до Львова. Тут він займається реставрацією ікон у Національному музеї (нині – Національний музей імені Андрея Шептицького). У 1917 році стає одним з професорів-засновників Української державної академії мистецтв, де очолює майстерню ікони та фрески. Бойчук навчав студентів різноманітним мистецьким техніками, аби виховати універсального художника. Його учні самі виготовляли матеріали для розписів за віднайденими художником рецептами.

«Портрет Василя Седляра» Михайла Бойчука

У колекції Мистецького арсеналу зберігається створений Михайлом Бойчуком «Портрет Василя Седляра» (1927) – одного з найбільш яскравих учнів Бойчука, викладача та директора Межигірського художньо-керамічного технікуму. Він виконаний аквареллю на невеликому (менший за формат А4) аркуші паперу. Більшу частину композиції займає голова юнака з коротким темним волоссям. Видовжена шия хлопця підкреслена синім коміром светру. На його тлі гарно виділяється освітлена кисть руки, яка притуляє цей комір ближче до шиї. Погляд молодого чоловіка спрямований вліво. На задньому плані, праворуч, художник зобразив паросток рослини. До вплетення рослинних елементів Бойчук часто вдавався й на інших своїх роботах, апелюючи до прадавньої орнаменталістики. Усі фарби дуже чисті, деінде майже прозорі. Лінії побудови чіткі, влучні, але при цьому зберігають свою плавність, надають всій постаті округлості. Загалом, Бойчук приділяв велику увагу лінії, її ємкості, адже в кожній роботі прагнув досягти вичерпності змісту, використовуючи найбільш лаконічні засоби, форми. У портреті варто виділити дві деталі: підкреслено великі очі та видовжену струнку кисть. Вони нагадують ті, що ми звикли бачити на іконах.

Анімований студією анімації Pause to Play «Портрет Василя Седляра» Михайла Бойчука.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

Цікаво, що до колекції Ігоря Диченка цей портрет передала Оксана Павленко – ще одна зірка з плеяди бойчукістів і дружина Василя Седляра. Вона одна з небагатьох учнів Михайла Бойчука, яким вдалося пережити репресії та врятувати частину робіт своїх соратників.

Натомість і автора, і героя портрета спіткала трагічна доля. Обидва були розстріляні в один день – 13 липня 1937 року. Усі монументальні розписи Бойчука та його учнів було знищено. Ті полотна та графічні нариси, які вціліли – тривалий час були сховані в музейних спецфондах чи в товаришів художника. Але навіть з небагатьох фрагментів можна скласти враження про бойчукізм як одну з яскравих і самобутніх сторінок історії українського мистецтва. Виставка Мистецького арсеналу Бойчукізм. Проект «Великого стилю» 2017 року стала спробою дослідити й реконструювати цей мистецький напрям.

 

Коментарі Вимкнено до Михайло Бойчук. Портрет Василя Седляра (1927)

Казимир Малевич. Супрематична композиція 1 (1916)

Тра 14 2020 Published by under

Казимир Малевич – ім’я, яке не потребує представлення. Засновник найбільш радикального й найбільш філософського напряму в мистецтві авангарду – супрематизму, творець «нуля форм», автор Тієї Самої Картини, про яку знають всі, і «кожен міг би так намалювати».  Його можна імітувати, але неможливо повторити.

Для Малевича, про національну приналежність якого сперечаються одразу три держави, конфлікт авангарду постав дуже гостро. Авангард поєднаний водночас з національними традиціями і є принципово інтернаціональним у своїй основі. Тому Малевича можна як з повним правом називати українським художником, так і заперечувати будь-якому національному визначенню стосовно нього – адже він належить цілому світові.

Малевич не тільки народився в Києві, а й протягом кількох років викладав у Київському художньому інституті. Попри це, зараз в Києві зберігається лише декілька його робіт. Одна в колекції Національного художнього музею України, ще дві – у Мистецькому арсеналі, а деякі також – у приватних колекціях. Окрім того, ще одна робота майстра представлена в постійній експозиції Пархомівського художнього музею на Харківщині.

Супрематична композиція 1 Казимира МалевичаСупрематична композиція 1 Казимира Малевича (1916) 

«Супрематична композиція 1» з колекції Мистецького арсеналу – типова робота супрематичного періоду. Цей невеликий за розмірами живописний твір виконаний олією на полотні. На світло-сірому тлі розміщені елементи різного кольору. Серед них впізнаються світло-зелений трикутник, синє коло та кілька видовжених прямокутників: темно-зеленого, коричневого й чорного кольорів. Ліворуч внизу можна також розгледіти маленький чорний квадрат. Якщо ж приглядатися ще уважніше, то можна знайти й незафарбовану поверхню полотна.

Цю роботу відносять до другого етапу супрематизму Малевича, коли на зміну одиничним монохромним геометричним фігурам прийшли різнокольорові композиції. Багатофігурна композиція з колекції Мистецького арсеналу не зображує жодного впізнаваного предмета з реального життя. Однак, вона залишається збалансованою та продуманою за кольоровими плямами, їхньою масивністю та розташуванням на полотні. Можна навіть вгадати, які форми врівноважують одна одну. Здається, якщо прибрати хоча б одну з них, то вся конструкція розсиплеться. У цій, як зазвичай і в усіх супрематичних композиціях, відсутні поняття «згори» чи «знизу», адже простір твору є незалежним від фізичного світу. Навіть сила тяжіння для нього не є законом. І все одно такий замкнений геометричний світ виглядає гармонійно.

Анімована студією анімації Pause to Play «Супрематична композиція 1» Казимира Малевича.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

  

Дмитро Горбачов, дослідник творчості Малевича в Україні, розповідає, що ця робота потрапила до колекції Ігоря Диченка у 1960–70-х рр. Тоді до Києва приїхали московські знайомі колекціонера з роботами – як тоді вважали – учнів Малевича. Диченку запропонували обрати серед кількох творів той, який йому найбільше сподобається. Ще тоді київський колекціонер припускав, що обрана робота належить самому майстру, а не його учням. Після двох років реставрації і досліджень у Росії, припущення Ігоря Диченка підтвердилося. Автором твору «Супрематична композиція 1» був Казимир Малевич.

Коментарі Вимкнено до Казимир Малевич. Супрематична композиція 1 (1916)

Василь Єрмилов. Ескіз рук (1920-ті)

Кві 30 2020 Published by under

Василь Єрмилов – відомий український авангардний живописець та графік, дизайнер. Як і багато інших митців початку 20 століття, у своїй творчості займався пошуком нових форм та сенсів. Пройшовши через численні -ізми авангарду – кубізм, футуризм, супрематизм, Єрмилов врешті зупиняється на найбільш близькому собі погляді – на художника як на виробника й починає називати себе конструктором. Його завдання – проникнення в побутову сферу життя нової людини та конструювання її функціональної дійсності. Звідси й назва мистецького напряму, одним із засновників якого був Єрмилов – конструктивізм. 

Такий конструкторський підхід найяскравіше проявився в архітектурі малих форм та дизайні інтер’єрів. У 1919 р. Єрмилова призначили художником святкового оздоблення Харкова до Першотравня. Незважаючи на брак коштів та матеріалів, він із величезним ентузіазмом працював над побудовою та прикрашанням сцен, трибун, кіосків, агітаційних фургонів та потягів, маючи лише фанеру та кілька фарб для втілення своїх задумів. 

Окрім того, Василь Єрмилов шукав досконалості в живописі та графіці. Наслідуючи кубістів, Єрмилов зображає на своїх натюрмортах прості предмети: тарілки, ножі, сірники, хліб. Як і Пікассо, експериментує із зображенням гітари. У графіці йому також вдається позбутися всього зайвого, неважливого. У дизайні чи то журналів, плакатів чи обгорток сірників та логотипів – художник обмежує свою палітру до 2-3-ох кольорів, використовує здебільшого геометричні форми, власний кегль.

Ескіз рук Василя Єрмилова (1920-ті)

«Ескіз рук» належить до серії графічних студій людського тіла, виконаних впродовж 1920-х років. У цих студіях жіночі, чоловічі й дитячі постаті, оголені та вдягнені, в різних позах та ракурсах заповнюють невеликі аркуші паперу – десь між А4 і А3 у сучасних форматах.  Незважаючи на все своє новаторство й любов до експериментів, у цьому рисунку Єрмилов слідує традиціям майстрів минулого. Одним із викликів для художника завжди було зображення рук у динаміці (згадати хоча б Дюрера, який присвятив людським рукам деякі з найбільш знаменитих своїх нарисів). Можливе вирішення цієї задачі – прибрати всі зайві деталі й виокремити основні динамічні елементи, створюючи своєрідний анатомічний конструктор. 

Анімований студією анімації Pause to Play Ескіз рук Василя Єрмилова.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

На рисунку дві долоні з видовженими пальцями зображені одна над іншою в зустрічному русі. Вони неначе притримують невидимий предмет. Схематичність зображення, тонкі лінії й ніжність жесту викликають в уяві роботи не стільки конструктивістів, скільки сучасників Єрмилова зі школи Михайла Бойчука, а також візантійські ікони. Можна уявити, як ці руки щось – або когось – притискають до грудей. Хоча більшість анатомічних ескізів Єрмилова виконані простим олівцем (іноді – зеленим або рожевим), ця робота виконана сангіною, що додає рисунку теплоти й м’якості. 

Митець був глибоко переконаний у необхідності побудови нового світу та виховання нової людини через мистецтво. Однак – як це часто ставалося в Радянському Союзі – ідеологи перетворювалися на ворогів. Єрмилов був звинувачений у формалізмі та космополітизмі, виключений зі Спілки художників. Його (показна) реабілітація та перша персональна виставка відбулися лише в 1960-х рр.

Коментарі Вимкнено до Василь Єрмилов. Ескіз рук (1920-ті)

Анатоль Петрицький. Ескіз костюма воїна до балету «Нур і Анітра» (1923)

Кві 16 2020 Published by under

Перед вами Ескіз костюма воїна до балету «Нур і Анітра». Його автор Анатоль  Петрицький — представник українського авангарду, якому вдалося поєднати ролі сценографа та живописця. Однак сам Петрицький часто журився, що робота художника-сценографа не ціниться — сотні ескізів знищуються. «Великий твір живопису і великий твір в театрі – це рівнозначні речі», – був переконаний художник. 

Ескіз костюма воїна Анатоля Петрицького (1923)

І хоч сьогодні ім’я Анатоля Петрицького найбільше асоціюють зі сценою, його спадщина має й живописні твори, які за життя художника виставлялись на великих виставках у Західній Європі, зокрема і на Венеційському бієнале 1930-го року. Визначною є серія зі ста живописних портретів українських митців, серед яких Павло Тичина, Михайло Семенко, Іван Дніпровський, Павло Усенко, Тадеуш Доленга-Мостович, режисер Василь Василько. Лише 19 портретів «пережили» боротьбу комуністичного режиму з «формалізмом».

Як сценограф, Петрицький розкрився у співпраці з Лесем Курбасом в Молодому театрі в Києві в кінці 1910-х рр. Вони познайомилися в київському кафе Х.Л.А.М., яке в той час було місцем тяжіння неординарних, талановитих особистостей. Петрицький та Курбас близько товаришували, але й багато сперечалися щодо поглядів на життя й мистецтво. У серії портретів, створених Петрицьким, зберігся один, присвячений Курбасу.  В оточенні книг, режисер зображений сумним і замріяним, наче його справжні друзі – книги. 

Після успішного дебюту в Молодому театрі Києва, Анатоль Петрицький працює з майже всім тогочасним репертуаром театру як оформлювач сцени та костюмів. Пізніше він працював в багатьох театрах Києва та Харкова, Москви, отримував запрошення залишитися в Большому театрі, однак відмовився.

Ескіз з колекції Мистецького арсеналу був створений Анатолєм Петрицьким в Москві в 1923 р. до вистави «Нур і Анітра» від «Балету Мордкіна».  Усі напрацювання до вистави розроблялися ще в той період, коли політична ситуація в Радянському Союзі дозволяла експериментувати та показувати зі сцени витвори фантазії художника й режисера без цензури. 

Зображена в профіль постать молодого воїна в білому вбранні є надзвичайно динамічною, навіть напруженою.  На голові – убір, схожий на ківер, який ніби рухається зліва направо. Важливі атрибути костюму: тонкий спис, чорний з білою та червоною смужками щит. 

Виразно проступає авангардність малюнку — фігура чоловіка  складається зі, здавалося б, окремих геометричних форм: трикутників, трапецій, кіл – але не виглядає роздробленою. Композиція лишається єдиною та завершеною, а людина – абсолютно впізнаваною. Петрицький наче руйнує звичний образ і наново збирає його з уламків.

Анімований студією анімації Pause to Play Ескіз костюма воїна Анатоля Петрицького.
Створено в рамках проєкту «Жива колекція»

Анімована студією анімації Pause to Play Ескіз костюма воїна Анатоля Петрицького.
Створено в рамках проекту «Жива колекція»

Як у цій, так і в інших роботах Петрицького проступає любов до колористики, площинності. Багато хто згадує, як вільно художник працював з лінією, яка наче сама йшла в потрібному напрямку; часто навіть не готував ескізів, а одразу переходив до роботи з матеріалами, чистового оформлення декорацій. Можливо, ці вміння результат ранніх впливів на художника. Юнаком він захоплювався роботами Тіціана, пізніше занурився у вивчення українських народних мотивів; піддався впливу суспільної дискусії щодо імпресіоністів. Петрицький критикував реалістів, передвижництво, сухий академізм Київського художнього училища (де постійно намагався бунтувати й, зрештою, з якого був виключений). Але там він встиг повчитися у найкращих майстрів закладу: Мурашка, братів Кричевських, Бойчука та Екстер.

Попри успіх та визнання, шлях Анатоля Петрицького до живопису і, зрештою, до театру був доволі звивистим. Він пролягав через  Київський пансіон дітей залізничників, куди хлопця віддав батько черезза відсутність інших варіантів. Окрім професії залізничника, юному Анатолю годі було й сподіватися на щось краще. Однак саме в цей час проявляється його цікавість до театру. У пансіоні Анатоль організував власний театр, де виконував роль режисера, актора і художника, домовлявся з адміністрацією про вистави. Хоча у пансіоні він отримував лише трійки з малювання, але, після закінчення, замість роботи на київській залізниці чи акторського факультету, Петрицький вступив до Київського художнього училища.

Усю творчість художника можна умовно поділити на два періоди. Перший, типово авангардистський, був часом пошуків і розширення горизонтів. Другий став, навпаки періодом обмеження та пристосування до комуністичного режиму після звинувачень у формалізмі. Така зміна була буквально життєво необхідною, адже у 1937 році  Петрицький опинився на межі розстрілу. Порятунком стало його всесвітнє визнання.

 

Коментарі Вимкнено до Анатоль Петрицький. Ескіз костюма воїна до балету «Нур і Анітра» (1923)

Анатолій Сумар. Вулиця (1962)

Лис 22 2019 Published by under

Перед вами один з творів, що надійшов до Мистецького арсеналу у 2015 році у складі колекції художника та колекціонера Ігоря Диченка. Картина «Вулиця» Анатолія Сумара  стала першим анімованим в додатку доповненої реальності твором з колекції Мистецького арсеналу в рамкаж проєкту «Жива колекція»

Анатолій Сумар. Вулиця (1962)

Автор картини, Анатолій Сумар (1933-2006), жив і працював у Києві з 1948 по 2006 роки. Більшу частину живописних творів написав у період з 1957 по 1964 роки. Архітектор за освітою, Сумар не вважав себе професійним художником, але саме це дозволило йому займатися творчістю, не зважаючи на офіційний соцреалістичний канон. Натомість він спирався на європейський авангард початку ХХ століття (який міг бачити у музеях Москви та Петербурга, адже твори українського авангарду, сховані у спецфондах або знищені, не були для нього доступні). Ця авангардність не лишилась непоміченою — Сумара розкритикували як формаліста та абстракціоніста, після чого він на довгі роки перестав писати. Відкриття творчості художника сталося лише в 90-х роках минулого століття.


Анімована студією анімації Pause to Play картина «Вулиця» Анатолія Сумара

Картина «Вулиця», або як її ще називають, «Золотоворітський сквер», належить до найпліднішого періоду творчості Анатолія Сумара. У цей час художник разом з дружиною, Астою Пеккер, живе та працює в будинку на Володимирській, навпроти Оперного театру. Завдяки дружині в квартирі панує особлива атмосфера: утворюється своєрідний салон (гурток однодумців, які збираються у приватному приміщенні і ведуть бесіди на обрану тематику. Найвідомішими були французькі салони 17-18 ст., що гуртувалися навколо відомих жінок-меценаток). Надзвичайна чутливість Сумара до вулиць та бульварів Києва (а ще Львова, Ялти та невеликих кримських містечок), терас, вікон та інтер’єрів можна пояснити його освітою архітектора – диплом про яку, насправді, так і не отримав.

Роботи художника часто називають абстрактними, однак, у них дуже чітко вирізняється реальність. У «Золотоворітському сквері», наприклад, чудово прочитуються вулиця і машини, зображені внизу праворуч. Особливістю цієї роботи є також і те, що художник використовує неґрунтоване полотно світло-брунатного кольору. До такого прийому художник неодноразово вдається в пізніх роботах 1990-х рр.
Цікаво, що у 2000-х рр. А. Сумар створив оновлену версію роботи, «Золотоворітський сквер-2». Фахівці називають її «цифровим аналогом» через особливу виписаність та нетипову для художника яскраву, дещо неонову, кольорову гаму.

Серія «Колір та музика»:
Через владну критику та багаторічну перерву у роботі, дослідники майже нічого не знали про серію робіт «Колір та музика». А.Сумар намагався перекласти музичні твори мовою живопису . У роботах серії він підпорядкував композиційну структуру твору музичній композиції. На жаль, ми не знаємо, які саме музичні твори перекладав у візуальний вимір художник (за словами його дружини, це були фуги Баха), адже ключ до прочитання було втрачено. З одного боку, роботи є чистою малярською формою, з іншого – не можна забувати про їхню музичну складову. Майстерність художника підкреслюють й суто технічні моменти: деякі кольороряди нараховують до 110 сегментів, що витримують свій ритм, передають настрій. Цікавим питанням без відповіді залишається й те, чи знав Анатолій Сумар про подібні експерименти київського архітектора Флоріана Юр’єва та його намагання поєднати світло, колір та музику в одному приміщенні.

Анатолій Сумар як сучасний пустельник:
В академічних статтях А. Сумара нерідко називають пустельником. Попри те, що дружина художника працювала редакторкою видавництва «Наукова думка» та запрошувала додому багато цікавих людей — наприклад, подружжя спілкувалося з художниками Тетяною Яблонською, Адою Рибачук, Володимиром Мельниченком — Анатолій Сумар, за спогадами оточення, був дуже закритою людиною, відлюдником. Саме ця відчуженість ставала одночасно запорукою індивідуальної свободи й вимагала суворої критики не тільки себе, а й оточення.

Коментарі Вимкнено до Анатолій Сумар. Вулиця (1962)