Музична програма «Уявні танці»
Кураторка – Люба Морозова
Один із найяскравіших символів єднання – танець. Більшості танців властивий зоровий і тактильний контакт. Відчуття єдності неймовірно потужне, та чи не ілюзорне воно? Цікавий факт: втілення дружби і єднання, грецький танець сиртакі, який танцівники виконують обійнявшись, це своєрідна містифікація – у фольклорі його не існує, танцювальні елементи придумали 1964 року для художньої стрічки «Грек Зорба», та чи багато людей про це пам’ятає?
Неідеалізоване сусідство – центральна тема цьогорічної музичної програми. Танцювальність так чи так пронизує всі концерти, втім, тісні обійми – не завжди символ миру.
Музично-театральний перформанс за мотивами твору Девіда Ленґа The little match girl passion («Страсті за дівчинкою з сірниками») у виконанні вокального ансамблю сучасної музики Alter Ratio та за участі режисера-постановника Дмитра Костюминського дивним чином поєднує жах і красу. Головна героїня – дівчинка, яка помирає від холоду через байдужість сусідів. Танець тут проступає як на рівні сучасної пластики, так і в ритмічності вокальної лінії. І в ньому енергії відторгнення не менше, ніж бажання єдності.
Найвідоміший український піаніст молодшого покоління, рафіновано-аристократичний Антоній Баришевський, якого меломани обожнюють за екстатичного Мессіана і натхненого Бетговена, вперше виступить перед широкою публікою разом із винахідником-електронником Остапом Костюком. Явища різних світів, що не перетинаються, сьоме фортепіанне небо і пульсуюча магма електронних ритмів, зіллються в спільному екстатичному танці.
Благодійний фонд Vere Music Fund продемонструє шляхетну музику «львівського Моцарта» – Франца Ксавера Моцарта, сина Вольфґанґа Амадея, який 30 років свого життя присвятив Львову. Чи була Україна на початку XIX століття частиною Європи? І чи є українська музика частиною європейської музичної традиції? Молоді музиканти не будуть філософувати марно, а відтворять ритми тих часів.
В останньому концерті київський колектив Ensemble Nostri Temporis разом із німецько-українським кларнетистом Євгеном Оркіним зіграє п’єси Стравінського, Кейджа і Ліґеті, що були створені в непрості повоєнні роки. У творах страх тієї пори відчутно контрастує з акцентом на танцювальність, надаючи життєрадісності п’єс особливий надлом, на зразок кривої посмішки людини, яка фатально швидко подорослішала.
Танець для всіх цих концертів – річ така ж уявна, як і дружнє єднання. Втім, чи не є фізичне відчуття ритмів, попри відсутність зорового споглядання танцю, тремтливим доказом існування тотальної невловної єдності, навіть коли віру в неї цілком підірвано?