Як тебе звати?

Неочікувано Україна стала частиною глобальної гуманітарної кризи. Проблема, про яку ми читали лише у новинах, – тепер частина нашого життя. Понад мільйон людей залишили свої будинки на сході країни і переїхали до інших міст України: Київ, Дніпро, Харків. Багато хто залишився в Луганській та Донецькій області, але все одно були змушені переїхати. Вони залишили все, що у них було, та взяли з собою тільки найнеобхідніше. Найчастіше це трохи більше, ніж власні традиції, цінності та звички. Для деяких нематеріальні цінності – це все, що у них залишилося.

Для кожного з них назавжди змінилося сприйняття реальності. Відбулася деконтекстуалізація всіх елементів звичного життя. Дім тепер – просто місце проживання, укриття, а не сімейне вогнище. Змінилися заняття, дозвілля, інтер’єри, одяг, потреби. Змінилося все. Людині, яка ніколи спонтанно не залишала свій будинок, неможливо це зрозуміти. Як же викликати у неї емпатію?

Завдання виставки «Як тебе звати?» – показати не відмінності між життями людей, які залишили свої помешкання, і тими, хто ніколи з цим не стикався, а показати їхню схожість. Продемонструвати, що нас усіх пов’язують спільні цінності і у нас схожі звички, що ми хочемо однакових речей: безпеки, комфорту, стабільності. Розповісти, що єдина відмінність між нами створена психологічним бар’єром, який ми вибудовуємо, віддаляючись один від одного. Бар’єром, який породжує нові ідеології, нарощуючи негативні стереотипи про одні групи людей в очах інших.

Група, яка найбільш сильно страждає від кризи – це діти. Діти, які не можуть вирішити самі за себе, залишитися їм або виїхати. Діти, які залежні від рішень своїх батьків. Серед них є і зовсім малі, і підлітки. Для кожної вікової групи переїзд на нове місце – це неймовірний стрес. Найменші ніколи не згадають свій справжній дім, і ніхто не знає, скільки років вони будуть жити в тимчасових місцях для переселенців. У багатьох з них в нових будинках немає ані своєї спальні або гральної кімнати, ані дитячої або спортивного майданчика біля будинку, немає свого столу, за яким можна робити уроки. А найчастіше є тільки незатишний спільний простір.

Понад 200 тисяч дітей в Україні, які залишили свої помешкання на Сході, зростають у складних економічних та психологічних умовах. Там формуються їхні звички, вибудовуються нові цінності. Вони виростуть і цілком ймовірно влаштують свої життя, але чим будуть наповнені їхні спогади, яким в їх пам’яті залишиться дитинство? Завдання кожного з нас – побачити і почути цих дітей. Не закриватися від проблем цих сімей, а задуматися над тим, що кожен з нас може зробити для того, щоб в житті цих дітей стало трохи більше світла.

З іншого боку, чи справді раніше умови життя всіх були ідеальними? Більшість жителів України жило і живе за межею бідності. І люди, які допомагають переселенцям, досить часто не можуть прогодувати навіть свою сім’ю. Але вони допомагають. Тому що гуманність і емпатія у них у крові.

Цією виставкою ми сподіваємося звернути увагу на проблему внутрішньо переміщених осіб, які живуть в Україні. Наша цільова аудиторія – це кожен українець. Ми хочемо побачити тих, кому довелося пережити переїзд і тих, хто живе в містах, які приймають переселенців. Тих, хто відкритий і тих, хто не готовий до діалогу. Адже ми віримо, що територія мистецтва – саме те місце, де цей діалог може початися.

Ми поговоримо з психологами й соціологами, художниками і, звісно, із самими дітьми. Ми спробуємо знайти для них зони комфорту та інтересу. Наші художники будуть разом з ними створювати малюнки і архітектурні об’єкти. За допомогою мистецтва ми будемо шукати відповіді на питання психологічної реабілітації.

Виставка «Як тебе звати?» покликана не тільки за допомогою документальних фактів показати, в яких обставин опинилися люди, але і за допомогою художніх проектів занурити глядача у відповідну атмосферу. Художники, які представлені в проекті, працюють з темою Сходу України і особистісної кризи. Через персональні історії та історії своїх героїв вони говорять про проблеми, які торкнулися кожного.

Експозиція побудована таким чином, щоб познайомити глядача з етапами, з якими довелося зустрітися переселенцям. Це покидання дому, дорога в невідоме, ностальгія за звичним способом життя і новий побут. Підсумком виставки стає зал творення і дитячої творчості. Тому що ми віримо, що мистецтво здатне допомогти нам знайти сенс, зцілювати і об’єднувати.

Психологічна і фізична адаптація – це величезна територія для дослідження. І ми не підбиваємо його підсумки. Ми підбиваємо лише підсумки минулого року, дивимося, куди ми прийшли, які були успіхи і невдачі, порушуємо питання, що ще ми можемо зробити, аби поліпшити становище. Що ж стосується дослідження теми, ми радше вчимося говорити про неї, пробуємо вибудувати діалог, звертаючись до всіх учасників цього процесу – переселенців, мешканців міст, новоприбулих дітей, і тих дітей, які їх прийняли.

Виставка буде супроводжуватися зустрічами і розмовами, фільмами й сценічними постановками. За допомогою різних інструментів і методів ми спробуємо розповісти про проблему внутрішніх переселенців в Україні, про їх адаптації, про емпатії і гуманності щодо один одного, які мають стати обов’язковими рисами кожного з нас.