Не можна рятувати одну економіку, вбиваючи іншу
Як культурним інституціям виживати в умовах карантину та економічної кризи? І чи впораються вони з цією задачею без державного фінансування? Відповіді пропонують директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта та директорка Українського культурного фонду Юлія Федів в розмові з Вадимом Карп’яком, що відбулась на UA: Радіо Культура 25 березня 2020.
Програму «Про закон і благодать» можна послухати за лінком. Нижче – її текстовий виклад.
Вадим: Добрий день усім! Будемо говорити, як тепер культурі виживати в умовах економічної кризи, яку вже фактично визнав весь світ. І до якої готується й Україна – уряд почав реалізовувати антикризові заходи, які передбачають серйозне зменшення фінансування усіх сфер. А культурна сфера, за поганою українською традицією, вочевидь буде зменшена в першу чергу. За словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, українська економіка потребує 200 млрд гривень стабілізаційного фонду. Тож говоримо про те, чи має культура шанси вижити. Але для початку я хотів поцікавитися вашою думкою, шановні гості, чи користуєтесь ви усіма онлайн благами культури які на нас звалилися?
Юлія: У нас нічого не змінилося в УКФ, робота перейшла в дистанційний формат але її обсяги не зменшилися, можливо навіть збільшилися. Тому користування онлайн благами залишилися на тому є рівні, якими і були до карантину. Ми в УКФ завжди промотували діджиталізацію у сфері культури, тож дотримувалися принципів таких ще до карантину і продовжуємо дотримуватися наразі.
Олеся: Ми так само в Мистецькому арсеналі працюємо дистанційно. І це справді більше роботи – треба всі робочі процеси перебудувати, плюс додаткова робота. Єдине, що я роблю регулярно – читаю, як і читала раніше. Щодо пожвавлення онлайн-роботи культурних інституцій – частиною мотивації цього є спроба підтримати продуцентів культури, тому що вони в жахливій ситуації зараз, про них дуже мало говорять. Багато говорять про туристичний бізнес, який потерпає, але не менша проблема з тими хто виробляє культуру. Можна, звісно, збирати за онлайн-контент плату, але вона навряд чи перекриє якісь серйозні видатки.
Вадим: Юлю, ви кажете, що УКФ значну увагу приділяє діджиталізації, тобто відцифровуванню і переходу культури в цифровий світ. Як це можна використати після того, як карантин закінчиться?
Юлія: Якраз цей час, час карантину, можна використати на якіснішу підготовку офлайн форматів, коли карантин завершиться. Тому на нашу думку якраз підтримка УКФ, підтримка Інституту книги й інших державних програм підтримки культури зараз якраз є на часі. Тому ні в якому разі не можна економити саме на культурі. Інакше справді після карантину її не стане як такої – культурні діячі вимушені будуть займатися іншими справами, щоб вижити під час карантину.
Фото виставки «Подолання гравітації. Параска Плитка-Горицвіт», реалізованої за підтримки УКФ в Мистецькому арсеналі (2019-2020)
Є приклад Німеччини, яка швидко зорієнтувалася і її уряд виділяє 50 млрд євро на сферу культури і креативні індустрії, щоб підтримати митців в часи кризи, дають гроші на аналітику, навчання митців, дослідження, а також на розробку онлайн форматів донесення контенту до аудиторії.
Ті гроші, які існують в Українському культурному фонді можна спрямувати з проектної на інституційну підтримку. Або через проекти також підтримувати існування галузі як такої, тому що проекти це не лише публічні заходи. Це в тому числі аналітика, дослідження , цифрування, створення онлайн виставок, онлайн вистав, концертів, тому я думаю що якраз наші інвестиції дуже на часі.
Зараз УКФ фіналізує всі свої конкурси і готує рейтинги переможців. Починаються переговорні процеси з тими, хто виграв гранти УКФ, якраз під час переговорів ми намагаємось з інституціями, з митцями визначити нові форми проведення проектів. Проекти з організації публічних заходів будемо старатись переводити у віртуальний світ.
Також, доносимо до кабінету міністрів і до парламенту необхідність пролонгувати періоди реалізацій проектів на 2021 рік.
БІЛЬШЕ ПРО ЗВЕРНЕННЯ КЕРІВНИКІВ КУЛЬТУРНИХ ІНСТИТУЦІЇ ДО УРЯДУ УКРАЇНИ
Буде стратегічно вірно дати кошти спільноті для підготовки заходів, щоб уже у 2021 році у нас стався БУМ культурних заходів. Я думаю що карантин – найкращий час для якіснішої підготовки.
Олеся: Тут я мушу поставити під сумнів останню тезу – карантин якраз не дозволяє якісно підготувати багатьох речей. Підготовка до проєктів Мистецького арсеналу потребує подорожей, офлайн спілкування. Для того, щоб зробити виставку, нам потрібно відвідати 15 музеїв в різних регіонах і проглянути їхні колекції. А це неможливо.
ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ ПРО ПЛАНИ МИСТЕЦЬКОГО АРСЕНАЛУ НА 2020 РІК
Юлія: Але багато музеїв вже виставили свої колекції онлайн.
Вадим: У нас Міністр закордонних справ здійснив перший віртуальний візит до Німеччини, чому не можливо онлайн колекцію музею подивитися?
Олеся: Тому що вона не оцифрована дуже часто.
Вадим: Мова про запасники?
Олеся: Йдеться про те що в нас десь експонується близько 2% того, що належить до Музейного фонду України. Набагато важливіше те, що не експонується, коли ти робиш виставку. Ці речі часто не лише не оцифровані, вони часто не віддокументовані повною мірою.
Звісно, всередині музей може робити цю роботу під час карантину. Але через обмеження, який накладає карантин, ця робота уповільнюється.
Я теж згодна з тим, що варто перенаправити на це зусилля тому що це потрібно нам уже років 15. І всі 15 років ми не спроможні були це зробити. Коли почалась війна в 14-му році, з’ясувалось що ніхто не знає в Україні, де які колекції зберігаються. В кожному конкретному музеї є облікова документація, яка допомагає все контролювати. Але Києву вона не доступна. Тому, наприклад, у держави Україна немає точної інформації про колекції в Криму, які ми втратили. Чому нема? Тому що ніколи не було часу і ресурсів на те, щоб цим зайнятися – створити єдиний Музейний фонд з єдиним реєстром, наприклад.
ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ І В КРИМУ
Вадим: Тему нашої програми я сформулював сьогодні так «Культура в часи кризи: нові можливості чи економічного катастрофа». У нас є телефонний дзвінок. Добрий день!
Слухач: Добрий день, Мене звати Олександра Ковальчук, я заступниця директора Одеського художнього музею. Хочу поділитись досвідом нашого музею. Ми запровадили онлайн екскурсію експозицією, і першу екскурсію подивилися понад 11 тис. людей. Це ті, які дивилися довше ніж 30 хвилин! Це дуже гарний показник, ми отримали шалену кількість коментарів, подяк. 11 тисяч людей – це дуже велика цифра. При тому що зазвичай музей за один місяць відвідують лише чотири тисячі людей.
Але при цьому у нас така цікава ситуація: сьогодні частина команди Одеського художнього музею залежить від бізнесменів, від донорів, які об’єдналися навколо музею за останні два роки і підтримують грошима тих професіоналів, які не забезпечуються з державного бюджету, наприклад, спеціаліст з соціальних мереж, контент-менеджер тощо.
І ось ці наші друзі-бізнесмени задають питання, а чи на часі сьогодні фінансувати додаткові команди музею чи може потрібно перенаправити ці кошти на боротьбу з вірусом?
Вадим: і що ви відповідаєте?
Олександра Ковальчук: Ми відповідаємо, що так не можна робити! Інакше все це закінчиться – ми втратимо ту розбудовану команду, це відкине нас на роки назад. Потрібно підтримувати і те і інше.
Вадим: дуже дякуємо Олександро! Це цікавий досвід. Олеся, я вже бачу, має реакцію.
Олеся: я хотіла зреагувати на те, як переглядається відеоконтент. Я думаю, поки що ми не можемо винести зваженого судження, адже в перші тижні карантину працює ефект новизни і бажання підтримати. Ми справді зможемо зрозуміти як працює онлайн контент десь за місяць-два. В нас так само величезні перегляди, скажімо, розмови з Софією Андрухович, з дистанційної презентації її книги. Однак за цими випадками ще зарано судити про тенденцію.
Вадим: Але вона все-таки починає, ця тенденція вималюватися. Тут Олександра цікавий момент зачепила, справді бізнесмени люди практичні, спрощують до максимально можливого рівня: ми всі концентруємося навколо фізичного виживання людей, бо інакше не буде кому ходити всі музеї, на виставки.
Олеся: Безумовно, дуже важливо сконцентруватись на боротьбі з епідемією. Але крок № 2, який дуже тісно йде за кроком 1 – допомогти людям вижити в економічному плані. Важливо розуміти, що скорочення фінансування культури не означає скорочення фінансування розваг. Це означає скорочення зарплат, це неможливість оплатити послуги постачальникам, по бізнесу, який почав працювати з культурними інституціями. А це знову ж таки оплата праці і податки.
Вадим: Юлю, а Ви як думаєте, можна так ставити питання: або виживання або культура?
Юлія: Згодна з Олесею. Мені здається що карантин, як і попередні кризи, знову відкрив ті рани, які ми ніяк не можемо загоїти. Ми таке суспільство пожежників – зараз у нас карантин, ми гасимо цю пожежу і всі кошти спрямовуються на гасіння цієї пожежі. А що буде після – нас не хвилює. І економія на культурі це є доказом, що нас не хвилює, що буде після гасіння пожежі.
Ще одна помилка – сприймання культури лише як публічні заходи. Коли УКФ виділили перший бюджет, ми стикнулися з тим, що по кодах економічної класифікації культурні проєкти ідуть як фінансування заходів. Але культура це не розваги і не публічні заходи. Зараз саме час сконцентруватися на тому, що культура в інституційному плані – це щось більше ніж проведення дводенного заходу.
Фото вистави «Hooligan» режисера Пітера Канта. Реалізовано Театральною лабораторією Мистецького арсеналу (2019) в рамках програми Culture Bridges
Треба будь-що зберегти інвестицію в культуру, щоб потім, коли ми агасимо пожежу «коронавірус» в нас знову не залишилось випалене поле. Треба проаналізувати на що спрямувати ці кошти, як їх ефективно перерозподілити, а не забирати їх.
Вадим: Будьмо реалістами: у культури заберуть частину коштів. Перед ефіром я говорив з тимчасово виконуючим обов’язки міністра культура Світланою Фоменко. Вона підтвердила – Міністерство вже подало свої пропозиції, що можна урізати. Юлю, від якої частини проєктів готовий відмовитись УКФ?
Юлія: УКФ підтримує проєкти культурних інституцій, які вже пройшли конкурсний відбір і вже претендують на фінансування. Тому будь-які рішення про зменшення бюджетів має прийматися в діалозі з тими, хто пройшов відбір. І в процесі розмови визначати ті події, які не відбудуться у 20-му році і на яких можна зекономити. А також ті інституційні видатки, на які можна спрямувати кошти цього року. За результатами 20018-20019 років, на інституційну підтримку організацій іде приблизно 80% фінансування коштів УКФ. Це зарплати, це оренда приміщень, це сплата комунальних платежів. Я за те, щоб переглядати, а не забирати.
Вадим: Іншими словами, для того щоб якусь виставку зробити – потрібні люди, які будуть над цією виставкою працювати. І цим людям теж в процесі багатомісячної підготовки виставки треба щось їсти, їм потрібна зарплата, бо інакше не буде ні цієї, ні наступних виставок. Це інституційні витрати. А проектні видатки – це сама виставка, яка може тривати тиждень. Скільки приблизно за вашими розрахунками можна зекономити у УКФ?
Юлія: Ми провели розмову з міністерством культури, мова йде про економію 100-140 мільйонів гривень, від яких ми можемо відмовитись. Це гроші планувались на додаткові програми, від яких ми скоріше за все відмовимось. Але 462 мільйона гривень вже заплановані, конкурси вже відбулися, вже йдуть перемовини з переможцями – звичайно ці кошти ми просимо зберегти.
Вадим: Якщо уряд забере централізовано всі гроші, він все-одно їх змушений буде випускати в економіку назад – це фактор стабілізації.
Олесю, з Арсеналом яка ситуація? Ви можете щось урізати?
Олеся: Ні! Ми не можемо нічого урізати, бо наш бюджет цього року і так вже урізаний на 30% в порівнянні з попереднім роком. Зараз він складається лише із зарплати і комунальних витрат. Тобто в нас немає якихось грошей на заходи чи будь що ще.
Вадим: Але ж ви планували і Книжковий Арсенал, і виставки? Як з таким урізаним бюджетом це все буде?
Олеся: Щодо виставок – ми подаємось на фінансування в УКФ. Книжковий Арсенал сам на себе заробляє – це велика інституція, котра передбачає внески видавців, отримання грошей за квитки, фінансову підтримку партнерів.
Черга відвідувачів ІХ Книжкового Арсеналу
Важлива річ, на яку мені хотілося б звернути увагу. Дуже хибною є логіка, коли створюється стабілізаційний фонд для підтримки економіки, яка забирає гроші з іншої економіки. Тобто, ми хочемо забрати гроші з економіки, яка стосуються культури (з тих податків, з зарплат, послуг, з цих малих бізнесів, які надають послуги культурним інституціям, агенціям, які знімають кіно чи проводять концерти)? Врятувати одну економіку, вбивши іншу? Ми ніби думаємо в таких категоріях: «Окей, нехай всіх, хто є продуцентами культурами, ми уб’єм, але це допоможе іншій сфері». Але і ті, й інші є громадянами України, і це і це наша економіка!
Вадим: я повіністю погоджуюсь, лише не знаю, чому ти вживаєш слово «ми». На щастя чи на жаль, ми не ми керуємо економікою
Олеся: Так, це умовне «Ми», такий абстрактний колективний мозок.
Вадим: ОК, які ще можуть бути рятівні кола у культури. Закон про меценатство?
Олеся: Це давня мантра. Сам закон про меценатство нічого не вирішує. Потрібні зміни в Податковий кодекс, в Бюджетний кодекс – це набагато важливіше.
Вадим: А ви, Юлю, як вважаєте?
Юлія: Знаю, що Комітет з питань гуманітарної політики і Міністерство культури розробляють проєкт цього закону. Але згодна з Олесею, що один Закон нічого не вирішить.
Вадим: Гаразд, які є ще рецепти порятунку української культури?
Олеся: Є рецепти. Мистецький Арсенал, Національна опера і національні театри, національний центр Довженка і інші такі організації – це все державні підприємства, які мають заробляти – продавати квитки чи надавати якісь організаційні послуги. Майже все, що є прибутком, вони мають повертати державі – 90% заробленого. Що це означає? Ми дивимося на національну оперу приблизно як на горілчаний завод, вважаємо його суспільним призначенням згенерувати доход, яке ми – громадяни – вилучаємо і розподіляємо на щось інше. Цей прибуток зазвичай невеличкий, а цей підхід свідчить про нерозуміння суті і призначення інституцій культури.
Вадим: якщо не секрет, для Арсеналу ці 10% які залишаються – скільки це?
Олеся: Це десятки тисяч гривень, які залишаються. Державні культурні інституції в принципі не заробляють прибутку, і цей постійний фокус на прибуток створює дуже несприятливі для розвитку стимули. Ми з колегами не раз говорили, що парламент має затвердити іншу інституційну юридичну форму. Наприклад, «некомерційне підприємство» як у лікарень. Це означає, що це підприємство може заробляти кошти і вкладати, реінвестувати їх у свою діяльність.
Вадим: Юлю, а Ви як вважаєте, що можна робити?
Юлія: УКФ має дві програми – культурна благодійність та клуби бізнес-янголів. Різні програми меценатства без закону про меценатство. Тут бульше потрібна комунікація, ніж окремий закон. Часто бізнеси просто не звертають увагу на культуру як на об’єкт підтримки чи інвестицій.
Інше питання – криза, що нас чекає. Вона вплине на бізнес в першу чергу. І чи зможе бізнес підтримувати проєкти корпоративної соціальної відповідальності, інвестувати свої кошти в культуру, освіту, соціальну сферу.
Тому не можна просто бездумно урізати бюджет з одного сектору і передати іншому. Є загальне поле української економіки, яке не може існувати без культурної, креативної економіки. Вона так само важлива, як легка чи важка промисловість.
Вадим: І на останок. Останнім часом ситуацію, в якій ми опинилися, порівнюють з 90-ми. Як ви думаєте, чи справді в нас є ризик повернути 90-ті?
Юлія: Ніколи не можна повернутись в минуле. Є досвід 2020, він може допомогти переосмислити досвід 90-тих.
Олеся: Ми ризикуємо занепадом інституцій і втратою спеціалістів. Так як це відбулося в 90-х.