Між прощанням і поверненням

Місця народження і зростання не обираєш. Можливо, тому вони часто видаються лише тлом життя – дуже осяжним і буденним. Почуття до них теж можуть бути різні – від ніжності до бажання втечі. Проте як би не складалися стосунки з ними далі, ми зберігаємо за собою можливість відвідати ці важливі місця й побачити їх на власні очі.

Однак війна розкришує знайомий світ, руйнує звʼязки між місцями й людьми. Вона відбирає минуле й майбутнє разом із можливістю вибору. Полишати, їхати, тікати — в цьому стані немає місця почуттям і усвідомленню, є тільки шпарина «зараз» і подальша лячна невідомість. Коли після трощі настає затишшя й життя набуває звичних обрисів, накочується усвідомлення власної розщепленості, розриву звʼязків із минулим – із місцем, що було втіленням спогадів про дитинство, місцем, де залишилася частка тебе. Відтоді відповідь на буденне запитання «Звідки ти?» перестає бути автоматичною. Воно породжує чисельні страхи, які діяч української еміграції, мовознавець Юрій Шевельов влучно узагальнив словом «безґрунтянство», – страх починати все знову і знову спочатку, не мати свого місця у світі, втратити не тільки матеріальне набуте, а й себе, свою мову і середовище.

Для багатьох поколінь українців безґрунтя стало наслідком систематичного знищення, репресій, війн і окупацій. Ми знову і знову мусили віднаходити свою самість, зберігати її скупі рештки, вибудовувати дім на нових місцях і континентах. Постійні втрачання — наче вічне повернення, де все знайоме й близьке стирається, стає фантомним болем у тілі. У цього вічного повернення немає етнічної приналежності. Воно обʼєднує всіх, для кого українські терени за різних історичних обставин стали домівкою, — кримських татар, приазовських греків, євреїв, грузинів, вірменів, поляків, ромів і багатьох інших. Для тих, хто втратив дім, єдиним способом наблизитись до нього стають спогади. У їхніх просторих павільйонах ми здатні уявляти себе поміж знайомих предметів, мандрувати від вулиці до вулиці, оживлювати забуті відчуття й зрощувати на уламках паростки життя. Ці мандрівки — не просто мнемонічні вправи, а опір змінам, які невідворотно стаються за нашої відсутності.

«Між прощанням і поверненням» — це виставка про реальні й знайомі місця, повернутися до яких неможливо. Тому вони перетворюються на ефемерні та плинні простори спогадів. Через мистецькі практики художники й художниці наближаються до цих місць, реконструюють родинні історії та ландшафти дитинства, розмірковують про перетини культур і спротив забуттю. Мистецтво як втілення уяви дозволяє перевигадувати й оживлювати розірвані звʼязки, віднаходити образи й слова там, де, здавалося, їх назавжди зруйновано. Саме досвід втрати дав нам ключ до повідомлень, залишених у таборах Ді-Пі (анг. Displaced Persons), під час Голокосту, на примусових роботах, у депортації, а також протягом російсько-української війни у 2014 і 2022 роках. Тому час між прощанням і поверненням стає моментом для пошуку слів, віднайдення заборонених стертих історій та усвідомлення власного місця в кожній з них. Це час вибирати, що пам’ятатимуть покинуті нами місця в майбутньому. Майбутньому, де ми стаємо історіями, які про себе розповідаємо.

Кураторки виставки: Наташа Чичасова та Ася Цісар.
Молодша кураторка: Анастасія Гаразд.

Відкриття виставки відбудеться 30 травня. Експозицію можна буде відвідати до 4 серпня 2024 року. 

Графік роботи:

30 травня, четвер: з 17:00 до 21:00 (вхід на територію доступний з 16:00)
31 травня, п’ятниця: з 10:00 до 21:00
1 червня, субота: з 10:00 до 21:00
2 червня, неділя: з 10:00 до 21:00

5 червня — 4 серпня: з 12:00 до 20:00 (окрім понеділків і вівторків).

Виставку створено в партнерстві з ГО «Спільнота Мистецького арсеналу» в межах реалізації проєкту за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії, Швеції.