Роль міста у протестах | Конспект дискусії в межах виставки «Кожны дзень»
Дискусія «Роль міста у протестах» відбулася 30 травня 2021 року в межах освітньої програми до виставки сучасного білоруського мистецтва «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив» у Мистецькому арсеналі.
Розмову вели:
Андрей Карпека (Білорусь) — урбаніст, дослідник та співзасновник Мінської урбаністичної платформи.
Лізавєта Чепікова (Білорусь) — архітекторка, урбаністка та координаторка проєктів Мінської урбаністичної платформи.
Дискусію модерував Іван Вербицький (Україна) — директор аналітичного центру Cedos, дослідник міської трансформації та громадянської участі.
Іван Вербицький:
Роль міста в політичних протестах – дуже цікава тема для мене. Довгий час мене цікавило, як поєднується політична наука з міським простором. Перше, що спадає на думку, — звичні картинки міських типологій. Париж із його класичними бульварами Османа, які з’явилися, зокрема, через бажання унеможливити будівництво барикад на міських вулицях. Або американська котеджна заміська забудова, яка відображає проект про американську мрію із певним стилем життя. Очевидно, це мало наслідки для політичного життя в країні, оскільки родина, яка протягом тридцяти років виплачує іпотеку, менш імовірно буде влаштовувати революцію.
Міста з радянським досвідом мають також свої патерни, пов’язані з політичними ідеями, які стояли за містобудуванням. Існувала ідея соціалістичного міста, яка базувалась на теорії про те, як мають бути влаштовані парки, заводи, робочі міста щодо житла, щоб було добре соціалістичним людям у світлому комуністичному майбутньому. Це далеко не завжди спрацьовувало і мало свої наслідки для людей, які жили в цих мікрорайонах.
Якщо говорити про протести, то крім банальної можливості будувати барикади, є власне функція протесту чи політичних зібрань на центральних площах. Тому центральні площі мають такий вигляд: щоб там можна було проводити віче чи парад, наприклад, на День Перемоги. Таким чином у міському просторі можуть бути закладені якісь ідеї, для втілення яких цей міський простір проектується і створюється. Але навіть без таких ідей, міський простір може впливати на політичні і соціальні процеси.
Сьогодні спробуємо зрозуміти, як структура міста могла вплинути на те, що протести стали або не стали можливі. А також подивимось, як протести розгорталися і як це було пов’язано з міськими чи містобудівними процесами. Особливо цікаво подивитися, як зміни, що відбулися в суспільстві, вплинули на функціонування міст, коли активна фаза протестів дещо стишилася.
Якими були вигляд, стан, форма міст до початку протестів і як якісь речі, які були в містах, зробили можливими чи неможливими ті чи інші прояви протестної активності?
Лізавєта Чепікова:
Щоб відповісти на це запитання, треба трохи розповісти про Мінськ. Мінськ був повністю збудований після війни і від початку в ньому були закладені радянські соціалістичні ідеї. Одна з головних ідей, довкола якої будувалося міста, — наявність центральної зони, від якої йде дорога на Москву. Проспект Незалежності — звідти формувалося місто. Довкола цієї осі розташовані всі адміністративні будівлі, а також значна промислова частина міста. Тому ця центральна вісь є пустельною місцевістю з погляду житлової забудови. Центральне ядро міста — це адміністративні будівлі, а основна житлова забудова знаходиться поза межами цього ядра, і це переважно мікрорайони, збудовані вже пізніше. Тобто є центральне ядро і велика кількість анклавів за його межами. Існує формулювання, яке часто використовували мешканці і мешканки мікрорайонів: «Я поїду в місто». Щоб узяти участь у протесті, люди мали залишити дім і поїхати в центральну частину міста. А люди, які живуть у центральній частині міста, мали іншу проблему: їх було надто мало, щоб сформувати якусь спільноту.
Андрей Карпека:
Мені видається доречним згадати Анрі Лефевра і його концепцію виробництва простору. Так можна подивитися на Мінськ як на місто, яке створювалося з нуля після війни, відповідно до мап, ідей, як-то «місто-сад», «місто сонця». І центральний проспект зберіг свій первинний зміст у вигляді цієї пафосної репрезентації ідеального соціалістичного місця. Цей образ часто підтримувався владою Лукашенка, причому в цій підтримці часто перевершував оригінал. Наприклад, якщо подивитися на старі зображення старого Мінська, то бачимо на проспекті багато дерев, кущі, але потім за Лукашенка все було знищено, тому що проспектом проїжджає президентський кортеж. А отже це місце має повністю проглядатися, оскільки може статися замах. Тому проспект очистили.
Одна з частин Мінська, уже на виїзді з міста по дорозі в аеропорт, — це «Восток». Шлях для іноземного туриста в Москву. Там виникла крута пізньорадянська житлова забудова — будинки з садами на дахах. Коли навпроти будували Національну бібліотеку, ці сади вирішили закрити і знайшли привід, мовляв люди щось скидали звідти донизу. Та разом з тим Національна бібліотека — це місце зібрань за участі Лукашенка, тому жодної високої точки, де могли збиратися люди, навпроти цієї будівлі не могло бути. Це про те, як знищувались елементи, що сприяють розвитку тактик використання і обживання міського простору.
Сади, рослини — це все про простір, який обживається. А між такими просторами і просторами репрезентації існує конкуренція. Ця конкуренція була дуже виразна до протестів, і самі протести показали переосмислення міського простору і гучно заявили про право на місто.
Лізавєта Чепікова:
У мене є заперечення: конспірологічні теорії — це прекрасно і ймовірно, що вони правдиві у цьому випадку. Але дерева на проспекті загинули через господарську недбалість, їх заморили і не стали висаджувати заново. Це ж стосується і садів. У Мінську все належить усім, і не було зрозуміло, хто має опікуватися садами, тому їх закрили. Тобто це радше питання контролю і відповідальності. Спершу держава не може контролювати і опікуватися тим, що їй належить, і зрештою ми бачимо неможливість будь-яких дій у цих просторах.
Іван Вербицький:
Тут хочу згадати відомий вам стереотип про білоруські міста, їхню чистоту і ідеальний благоустрій. Ми зачіпали цю тему в подкасті про білоруські міста від CEDOS. Міста — це не тільки архітектура, а й соціальні і адміністративні процеси. За часів Януковича був Майдан’s — шоу, яке не дозволяло проводили мітинги на Майдані Незалежності, або ялинка, яка з’явилася на початку протестів 2013 року. Моє запитання про цей адміністративний аспект — наскільки ідея про чисте місто стосується зачищення простору? Чи це про роботу комунальних служб? Технічні причини чи все ж владний і політичний вимір?
Лізавєта Чепікова:
Історія про умовну чистоту – більше про тоталітарне місто і його відображення через чистоту.
Мені як архітекторці видається, що в архітектурі і не тільки все має бути максимально по ГОСТу і все це приймається максимально вертикально — від планування до того, як що має бути пофарбовано. Якось я почала рахувати кількість алей, бо це єдине, що у нас уміє робити держава в озелененні. У нас величезна кількість алей перемоги, і це єдине відображення вертикальної тоталітарної історії в благоустрою, бо по-іншому вони не вміють.
Андрей Карпека:
Я згоден, що чистота білоруських вулиць — це своєрідний бренд, довкола якого будується влада. Для влади важливо, щоб вулиці були чисті, бо цим легко хизуватися. Це ситуація, коли важливий фасад, а все, що відбувається у дворі – неважливо. Це помітно і в Києві — сталінська архітектура дуже пишна, але за фасадом уже інша. Це наш спільний спадок від Радянського Союзу. Але до цього я згадаю наші багатотисячні марші в серпні і вересні. Показова річ, що на маршрутах цих маршів люди розвішували на стовпах пакети для сміття. Тому чистота це, з одного боку, бренд влади, а з іншого боку, ніхто не змушує людей прибирати сміття, особливо на маршах. Можливо, люди в цілому охайні, а влада на цьому паразитує.
Іван Вербицький:
Можете розповісти про типології протестних тактик і можливості міського середовища? Наприклад, марші чи мітинги. Якщо вони відбувалися в певному місці, чому це місце було обране, і як структура міста забезпечувала площу, де можна мати чи не мати велике зібрання?
Лізавєта Чепікова:
У нас громадський центр міста із великою кількістю площ, збудованих для парадів та інших проявів, які вигідні для підтримки влади. Це больові точки державного апарату, їхня територія, яка дає змогу створити ідеальну картинку з прекрасними тоталітарними клумбами. Ці місця були заповнені людьми в перші дні масових протестів, оскільки було очевидно, що саме там може зібратися велика кількість протестувальників.
Це максимально репрезентативний простір. Була громадська зона і нейтральна зона — двори, міждворові простори мікрорайонів, які почали освоюватися. Люди привласнили собі ці простори, згадаймо прекрасне гасло «Це — наше місто».
Андрей Карпека:
Тут важливо наголосити на двох моментах. Центральні протестні марші, які стали таким highlight білоруських протестів (і ми бачили багато прикладів на виставці), були першим дуже важливим етапом. Цей етап тривав до листопада. Але кожен такий марш забирав у нас тисячу протестувальників, яких затримував ОМОН. Цих людей забирали, давали 10-15 діб, мало кому вдавалося обійтися штрафом, і в певний момент це стало надто великою жертвою. Людей у тюрмах катували, утримували в дуже поганих умовах, і ми (маючи на увазі абстрактне збірне ми, оскільки в протесту немає єдиного координаційоного центру) перестали ходити на загальноміські марші. Почалися марші районів. Для цього було підґрунтя — локальні дворові чати.
Люди зрозуміли, що чати в телеграмі — це потужна мобілізаційна сила, яка до того ж гарантує певну анонімність і безпеку. Ці чати стали важливим каталізатором розвитку місцевих спільнот. Ми можемо сперечатися про актуальний стан місцевих спільнот, але на той момент у чатах планувалися активності в дворах. Зазвичай чаювання, але згодом і лекції філософів і публічних інтелектуалів, концерти. В кінці серпня двори стали дуже живими просторами, якими не були до цього ніколи. За винятком тих нечастих подій, які ми як Мінська урбаністична платформа організовували як партисипативні проекти у 2015-2016 роках. Все це стало підґрунтям для локальних маршів, на які виходило вже менше людей, хоча з такої кількістю одночасних маршів у різних районах було складно підрахувати точно.
Ідея була в тому, що ми йдемо з центру на периферію, що дозволяє нам уникнути зібрання всіх військ білоруського диктатора в одному місці. Це була важлива альтернативна тактика, яка дала результат: кількість затриманих зменшилася з 1000 до 300 і трималася на цьому рівні досить довго.
Так змінилася протестна культура, але це не єдине, що відбулося. Ми не можемо говорити про ситуацію після протесту, оскільки протест триває.
Наведу простий приклад. Я жив у Мінську на Ангарській, там є ліс, за лісом – кільцева дорога, над якою – пішохідний міст. Цей міст назвали мостом змін і весь розмалювали гаслами. Щодня триває боротьба за цей міст: щодня комунальники його перефарбовують, але наступного дня його вкривають нові графіті. І ми дізнаємося про це з локальних чатів. Є різна структура чатів: публічні, менш публічні, для серйозних рішень, і для спільнот.
Лізавєта Чепікова:
Я менеджерка проекту «Наші двори», де ми досліджуємо, що відбувається із дворовими спільнотами, і організовуємо лекційний курс, який може бути для них корисний. Восени 2020 існувало багато дворових і районних чатів, які об’єднали величезну кількість людей. Головним у цих чатах був протестний порядок денний: хто куди виходить, коли виходить, які протестні дії плануються. З часом перебування в цих чатах стало небезпечним і люди почали переходити в андеграунд — створювати закриті чати, куди можна потрапити тільки після верифікації знайомими.
Тобто виникла нова система із розподілом за інтересами і за активностями. У структурі цих чатів почали формуватися локальні спільноти, відбувся перехід від кількісного до якісного. Якщо восени в чатах могли бути тисячі, то зараз кількість учасників менша, але обговорюються важливі для району питання. Це непомітні, але важливі процеси: люди вивчають свої райони, намагаються зрозуміти свої ресурси. При цьому чати об’єднують і людей, які в Білорусі, і людей, які змушені були виїхати, але надають підтримку і не втрачають зв’язок із домом. Думаю, коли сила репресій зменшиться, ми побачимо, як ці нові структури змінюють суспільну свідомість.
Іван Вербицький:
Спостерігаючи за протестами в Білорусі, я не міг утриматися від порівнянь із протестами в Києві 8 років тому. Тоді структура протесту була досить проста: після кількох перших маршів люди вийшли на Майдан Незалежності, окупували кілька будинків поруч і зробили містечко. Тобто це класичний «occupy». У Мінську не було площі, яку окупували, не було центру протестів. З одного боку, можу припустити, що в Мінську було складно окупувати якусь державну установу й різні передумови (у Києві був досвід Помаранчевої революції).
Але я хочу поцікавитися, чи це могло статися з погляду міської структури? Чи є в Мінську площа, яку можна окупувати? Для мене це про відсутність площі для зібрання людей, але як ви це прокоментуєте і що скажете про зв’язок між протестами і можливостями для протесту, які надає міське середовище?
Андрей Карпека:
Можна було перекрити проспект і він перекривався, коли відбувалися великі марші. Але проблема була в тому, що за пару годин прийде ОМОН і все зачистить. Не можна порівнювати силу протестувальників і силу ОМОНу, яких підкріплювали внутрішніми військами, армією, бронетехнікою. Ймовірно, спроба окупації завершилася би криваво, тому не можна було 200-300-тисячний марш лишати на ніч. Можливо, вікно можливостей було під час першого маршу, коли міліція була дезорієнтована. Але це був єдиний такий марш, ми самі були шоковані від такої кількості протестувальників і не думали, що події далі розгортатимуться так, як ми це знаємо.
Поблема не в структурі міста, а в структурі влади.
Лізавєта Чепікова:
Погоджуся, що та кількість людей, які вийшли на протест, зумовила його мирний характер. Якби від початку він задумувався інакше, то люди б не вийшли. Учасники з дітьми, люди всіх вікових категорій — вони виходили, бо це був мирний марш. Пізніше були окремі марші пенсіонерів, людей з інвалідністю, жіночі марші. Це дуже мирна історія, і хотілося б вірити, що щодо мирних людей не можна виявляти насилля, а якщо ти це робиш, то опиняєшся на боці об’єктивного зла.
Іван Вербицький:
Хочу також запитати про символічний вимір боротьби. Точно знаю про біло-червоно-білі прапори, які замальовували і малювали знову. Одна з речей, яка сталася після революції в Києві, — це знесення пам’ятників і перейменування вулиць. Чи багато досі радянських назв вулиць, чи є це тригером? Які символічні зміни або прагнення щось змінити на символічному рівні в містах виникли під час протестів?
Андрей Карпека:
Так, є символічні перейменування: Площа змін, Міст змін, сквер Ніни Багінської, сквер Марії Калєснікової.
Тобто були перейменування на честь героїв і героїнь білоруської революції. Звісно, це низові процеси, поки революція не перемогла, це ще не офіційні назви. В Білорусі дуже багато радянських назв, єдине декомунізоване місто — це Молодечно, яке декомунізували ще в 90-х. У Мінську все збереглося, досі є адміністративний поділ на Ленінський, Московський, Фрунзенський та інші райони.
Але цікаво, що на символічному рівні протест знищив цей поділ. По-перше, вся ця структура була переглянута, адже є більш природні топоніми. Наприклад, немає району Ангарська, але є Ангарський чатик, який ніби стверджує існування такого району. Кожен район має свій прапор, чат чи структуру чатів, свої активності, зокрема свої спортивні команди. Ось такі символічні зміни відбулися. Вони дуже важливі, оскільки не дають нам забувати, що нас більшість. Білоруська влада намагається позбутися пам’яті про багатотисячні мітинги. Мітинги зачищаються, прапори довелося прибрати, бо за це зараз дають уже навіть не 15, а 30 діб. Тому нам доводиться винаходити інші методи, які нагадають, що нас більшість. Як розповідають люди, які зараз у Мінську, особливо на периферії все в наліпках. Державна система вже не справляється з такою кількістю символіки в місті, тому все лишається. Але це відбувається, по-перше, на периферії, а по-друге, цей прояв протесту знеособлений, щоб нікого не можна було посадити.
Лізавєта Чепікова:
Тренд на самоідентифікацію був завжди. В Білорусі, зокрема в Мінську, завжди існував поділ на офіційні структури і паралельне суспільство. Завжди були мінчани і була мінська влада. І вони не перетиналися. Всі ці топоніми, які зараз на слуху, були й раніше. Сьогодні ці тренди закріплюються на новому рівні, стають помітними, навіть візуально.
Іван Вербицький:
Запитаю, що змінилося після того, як минулого року розпочалися великі протести? Чи змінилося міське управління? Я так розумію, що в якийсь момент перекривали транспорт. Чи був якийсь інший вплив? Як працювали комунальники, які були процеси в місті, що залежать від владних стосунків?
Андрей Карпека:
Справді, блокували транспорт, зокрема метро, щоб люди не могли оперативно дістатися центру міста. Того року в Мінську відкрили третю гілку метро і ми жартували, навіщо, якщо кожні вихідні її закривали через протести.
Один із важливих наслідків — це те, що у держави закінчються гроші. У держави гроші є, але вони спрямовуються на підтримку силовиків, на зарплатні ОМОНу, зокрема туди спрямовують і кошти із бюджету на комунальні служби. Тому ми очікуємо на значне погіршення стану білоруських міст.
Ми вже зараз бачимо, що транспорт працює рідше й гірше. Вся комунальна складова, яка завжди була позитивним боком білоруських міст, буде втрачена, якщо ситуація буде затягуватися.
Лізавєта Чепикова:
Насправді, все це було й раніше. Бюджет на комунальні служби скорочували, ЖЕКи були банкрутами. Погіршився стан водопровідної системи. Це такий відкладений наслідок не тільки протестів, а й загалом системи розподілу ресурсів і організації господарських процесів. 2020 рік порушив не тільки історії самоідентифікації, але й проблеми, які довгий час існували всередині системи. Були проблеми в усіх напрямках, і далі так уже не могло тривати. Сучасні процеси відбуваються через неможливість далі існувати в такому стані.
Іван Вербицький:
У вас були думки про те, як місто, соціальні й адміністративні структури влади пов’язані з протестом?
Андрей Карпека:
Найцінніше, що відбулося з урбаністичної перспективи й перспективи громадянського суспільства — це формування локальних спільнот. Це те, на чому ми як організація, зараз концентруємо наші зусилля — розвиток спільнот та передачу нових знань. Цей результат політичних процесів дозволяє сказати, що революція певною мірою відбулася, бо суспільство змінилося.
Цього не було раніше. Ми втілювали партисипативні проекти, спільно з мешканцями розробляли плани розвитку двору чи скверу і завжди стикалися з проблемою подальшої реалізації, оскільки людей ніщо не об’єднувало. Це було атомізоване суспільство, нам були потрібні медіатори, щоб вирішити конфлікти, які виникали між частинами однієї спільноти. Зараз виник спільний ворог, мобілізаційний стимул, який дозволяє створити певну внутрішню зону довіри один до одного. Саме ці локальні спільноти можуть стати драйвером політичної сили в Білорусі у майбутньому.
Лізавєта Чепікова:
Важливо, що виникає комунікація, усвідомлення місця, в якому живеш, почуття причетності до цього місця. Раніше були окремі випадки особливої прихильності до якогось дерева чи боротьби проти парковки, але це стосувалося особистого дискомфорту. Зараз у всіх є незадоволення простором, свої побажання і виникає відповідальність за місце, в якому живеш.
Право на місто і усвідомлення цього — дуже важливий результат процесу, що відбувається нині.
Іван Вербицький:
Хочу попросити вас порадити щось почитати чи подивитися людям, яких цікавлять білоруські протести чи урбаністичні процеси.
Андрей Карпека:
Можу порадити фільм, який можна подивитися на фестивалі «Molodist» – «Кураж». Це фільм про білоруські протести. Також можу запросити на подію, що відбудеться в четвер у КАРЗ-12. Ми покажемо короткі фільми про нас й інші урбаністичні проекти в Білорусі, Україні і Росії. Це міжнародний проект «Сітка», ініційований німецькою некомерційною організацією і спрямований на кооперацію незалежних громадських ініціатив.
Лізавєта Чепікова:
Якраз плануємо в наших соціальних мережах, зокрема на телеграм-каналі опублікувати підбірку цікавих матеріалів.
Іван Вербицький:
Дякую за розмову, було дуже насичено і цікаво.
Дякую Мистецькому арсеналу, який ініціював цю дискусію та Міжнародному фонду «Відродження», який є основним партнером виставки. А також іншим фондам, які допомогли цьому проекту відбутися: Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні, Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Києві, Регіональний офіс Фонду ім. Фрідріха Еберта «Діалог Східна Європа», Представництво «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні та Білорусі, Представництво Фонду Ганса Зайделя в Україні і Білоруський фонд культурної солідарності.