Курс лекцій з історії українського театру «Український театр: від кози до постдрами»
«Український театр: від кози до постдрами» – це авторський курс з 9 лекцій театрознавиці та докторки мистецтвознавства Ганни Веселовської.
Що ми знаємо про український театр? Театр, перш за все, – досвід. Театр оперує досвідом, як категорією та існує за рахунок передачі досвіду від майстра до учня. Неперервність цього процесу формує школу, культуру, традицію. Озираючись на нашу історію, складно не помітити, що саме з цим у нас проблеми. Адже історія української культури (а по тому і театру) це історія заборон та тривкої німоти, що переривалася яскравими спалахами та естетичними революціями. І для того, аби зрозуміти де ми зараз і чому ми тут, конче необхідно встановити чи (відновити) тяглість у своєму розумінні історичних процесів у театрі. Саме тому ми вирішили запустити освітній курс «Український театр: від кози до постдрами»
Реальність така, що з одного боку, наш театр майже відсутній на сучасній світовій мапі оригінальних сценічних естетик та змістів. З іншого – регулярні аншлаги та стоячі овації у столичних та периферійних театрах. З цього протиріччя постає багато питань. Чому так? Як встановити баланс у нерелевантності естетичної незрілості театру (чи ні?) та екстатичністю народної любові? Чому ми «випадаємо» із сучасного контексту? Ми провінціали? Це погано? Чи, можливо, ми просто маємо свій еволюційний шлях, не пройшовши певні етапи якого, ми не можемо надолужити прогалини своєї, не лише сценічної, але й глядацької культур? Як уникнути мавпування та формальності у відтворенні естетичних прийомів сучасного європейського театру за умов інформаційної прозорості та глобалізації інформаційного поля?
Наша мета – деміфологізація та системний аналіз наших знань та уявлень про феномен українського театру. Ми хочемо продемонструвати розлогу процесуальність розвитку нашої театральної культури в історичній перспективі.
Під час курсу лекцій «Український театр: від кози до постдрами» ми спробували пов’язати явища та особистості з історичним контекстом, який передував їх виникненню та виявленню у той чи інший спосіб; поновити причинно-наслідковий зв’язок та спробувати розвинути критичність мислення та об’єктивність у формуванні суджень щодо наших «зрад» і «перемог».
|
|
Ганна Веселовська – українська театрознавиця, театральна критикиня, докторка мистецтвознавства, професорка, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України. Авторка навчального посібника «Дванадцять вистав Леся Курбаса» (2005), монографії «Театральні перехрестя Києва 1900–1910-х рр. Київський театральний модернізм (2007), монографії «Український театральний авангард» (2010), навчального посібника «Сучасне театральне мистецтво» (2014), фундаментального дослідження «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Час і долі» (2016), монографії «Театр Миколи Садовського (1907–1920)» (2018). Авторка понад 190 наукових праць у фахових збірниках та часописах українською, російською, словацькою, польською, німецькою та англійською мовами. Більше 100 статей Ганни Веселовської, присвячених поточному театральному процесу надруковані у газетах «Дзеркало тижня», «День», «Столичные новости», «Киевский телеграф», «Наше слово» (Польща); журналах «Український театр», «Кіно-Театр», «Просценіум», «Театрально-концертний Київ», «Teatr» (Польща) та ін. |
Партнер проекту – Національна спілка театральних діячів України.
Ритуальний пратеатр: архаїчні, сакральні, символічні першоджерела української театральної культури (від архаїчних часів до ХVII ст.)
Перша лекція авторського курсу театрознавиці та докторки мистецтвознавства Ганни Веселовської «Український театр: від кози до постдрами».
Архаїчні сакральні театралізовані дійства слов’ян: геометрія простору, зооморфні та антропоморфні образи-маски (коза, Маланка, дід, баба), символічність рухів, пластики, жестів. Український фольклорний обряд – як ритуальний пратеатр. Обряди календарні і сімейні. Театралізоване відтворення євангельських подій у давньоруському храмовому дійстві. Хто такий скоморох? Для чого українцям вертеп?
Світ чуттєвих речей в картинах барокового театру: містерія, інтермедія, міракль, мораліте (ХVII - ХVІІІ ст.)
Друга лекція авторського курсу театрознавиці та докторки мистецтвознавства Ганни Веселовської «Український театр: від кози до постдрами».
Чи було у бароковому театрі страшно? Сценічна машинерія, теларії, «чарівний ліхтар», символічні постаті, їхнє вбрання, аксесуари тощо.
Чи було в бароковому театрі весело? Музичне оформлення, вокальні й танцювальні номери. Інтермедія в шкільному театрі як обов’язковий компонент барокових вистав.
Дидактичні та релігійні змісти вистав шкільного театру Києво-Могилянської академії. Театр і козаки та гетьмани: «Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича 1622 року, присвячені гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному. Різдвяні та великодні містерії (Дмитро Ростовський), апокрифічна (житійна) п’єса і середньовічний міракль, українські мораліте («Олексій, чоловік божий», «Воскресение мертвих» Георгій Кониський). Дві вистави на світські сюжети: «Владимир» Феофана Прокоповича і «Милость Божия…». Барокова вистава як алегорична картина світу. Інтермедія Якуба Гаватовича до трагедії про Іоанна Хрестителя.
Іван Котляревський та масонська ложа у Полтаві: умиротворення та екстатизм театральних класиків-романтиків (перша пол. ХІХ ст.)
Першу половину ХІХ століття пов’язують із започаткуванням нової української драматургії. Театр стає територією культурного просвітництва і вишуканих розваг. Українська інтелектуальна еліта починає замислюватися над місією театру. Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко розмірковують над роллю театрального мистецтва у суспільстві.
Про театральних класиків-романтиків, просвітницьку місію театру у розумінні Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка, Полтавську масонську ложу й Полтавський вільний театр, харківські театральні сезони та багато іншого – на третій лекції Ганни Веселовської з історії українського театру.
Естетика, революційність та бізнес-модель театру корифеїв: династія Тобілевичів, Марія Заньковецька - femme fatаle, українські актори на французькій сцені (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)
Хто такі українські корифеї і чому їх аж шість або всього шість? Столична мода на український театр. Театральний хист Марка Кропивницького – драматурга, режисера, актора. Марія Заньковецька: життєві і сценічні ролі. Театр родини Тобілевичів як справа життя і родинний бізнес. Прототипи членів сімейного кола із драм Івана Карпенка-Карого. Театральні мрійники Лисенки-Старицькі. Українські актори на французькій сцені (гастролі трупи Г. Деркача).
Модернізм: українська “нова драма” як маркер трансформації свідомості людини ХХ століття (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.)
Модерністське «Украдене щастя» Івана Франка в сценічних версіях театру Товариства «Руська бесіда» в Галичині. Чому не пощастило на сцені «Блакитній троянді» Лесі Українки? «Нова драма» в Україні та її сценічне втілення у театрі Миколи Садовського та в режисурі Леся Курбаса: Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Олександр Олесь та ін. Театральні перегони модерністів і традиціоналістів.
Від сюрреалізму до соцреалізму: фатальна доля українського театрального авангарду (перша третина ХХ ст.)
Лесь Курбас: від символізму до експресіонізму. Футуристські вистави Марка Терещенка. Конструктивізм на українській сцені: Вадим Меллер, Анатоль Петрицький, Олександр Хвостенко-Хвостов та ін. Кабаретно-мюзик-хольний тренд українського авангарду. Сценічний фільм Куліша-Курбаса: «Народний Малахій». Від сюрреалізму до соцреалізму: як на зміну «Майстрам часу» Івана Кочерги прийшли «Дівчата нашої країни» Івана Микитенка.
Театральне життя в УРСР
Цього разу говоримо про український театр після Другої світової війни, державну регуляцію та цензурні обмеження театральної сцени. Більше дізнаємось і про вистави під гаслом «жити стало краще – жити стало веселіше», розвиток театральної режисури за умов тоталітарної ієрархії та театр Олександра Корнійчука. А також не оминемо й історій про українських акторів у «мистецтві великого стилю»: Амвросія Бучму, Наталю Ужвій, Юрія Добровольського, Юрія Мілютенка, Євгена Пономаренка, Миколу Яковченка, Ольгу Кусенко, Поліну Куманченко, Нонну Копержинську, Юлію Ткаченко та ін.
Шістдесятники: конформісти і нонконформісти в українському радянському театрі
Як учні Леся Курбаса наслідували його творчість? Хто був конформістами і нонконформістами в українському радянському театрі? Якими були перші спроби критичного погляду на театральну парадигму українського радянського театру?
На цій лекції говоримо про український радянський театр 60-х – 80-х років ХХ століття, приховану й пряму цензуру, процеси емансипації в театральному житті УРСР та перші спроби вийти за межі «канону».
Infant terrible українського театру
Переважна більшість з тих, про кого говоримо на лекції йшли проти течії та були митцями спротиву.
Вони діставали із шухляд раніше заборонені тексти і свавільно експериментували. Завдяки ним виникали філософські вистави-ребуси й так звані «підпільні» вистави, де відверто і голосно говорилося про раніше заборонене. Сьогодні на українській сцені активно ставлять спектаклі Infant terrible 4-G покоління. Дмитро Богомазов, Андрій Білоус, Максим Голенко, Владислав Троїцький, Ростислав Держипільський, Тамара Трунова, Станіслав Жирков, Іван Уривський й інші – режисери, які зуміли утвердитися і довести, що їхнє творче мислення цікаве багатьом.
Тож про тих, хто подолав штучний голод на режисуру в українському театрі й про режисерів-сучасників – на заключній лекції про історію українського театру.