Стратегії підтримки в часи війни. Конспект публічної розмови
23 липня 2022 року в Мистецькому арсеналі відбулася публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни». Розмова була присвячена механізмам підтримки художньої спільноти від незалежних культурних фондів та організацій, метою яких є всебічна підтримка культури під час повномасштабної війни Росії проти України. Подія була організована Мистецьким арсеналом у партнерстві з Ukrainian Emergency Art Fund.
Транскрибатор — Андрій Мирошниченко.
Учасники та учасниці:
- Ілля Заболотний – співзасновник та керівник Ukrainian Emergency Art Fund, мистецтвознавець, куратор проєктів культурної дипломатії Британської Ради в Україні;
- Ілля Левченко – історик мистецтв, автор текстів;
- Альона Каравай – кураторка, культурна менеджерка та продюсерка, засновниця галереї «Асортиментна кімната», Івано-Франківськ та співзасновниця медіа «post impreza»;
- Петро Ряска – куратор, художник, засновник резиденції «Вибачте номерів немає», Ужгород.
Модераторка — Наташа Чичасова, кураторка та менеджерка проєктів сучасного мистецтва Мистецького арсеналу.
Наташа Чичасова (Н.Ч.): Нашу розмову я хочу почати з доволі особистого питання, оскільки ми поговоримо про наші відчуття. Коли ми в Арсеналі у перші тижні повномасштабного вторгнення усвідомили, що вже маємо можливість потроху повертатися до нашої програмної роботи, то почали на спільних зумах питати одне в одного, як у кого справи і як хто себе почуває. Ми багато говорили про наші відчуття і той досвід, який переживали тоді і продовжуємо переживати зараз. І ми усвідомили, що таке говоріння — це дуже терапевтична практика. Тож я хочу запропонувати таку практику вам: що, власне, з вами відбулося 24-го лютого, що ви відчували і в який спосіб ви почали поступово повертатися до вашої роботи?
Публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Альона Каравай (А.К.): Добрий день. Дякую, Наташо, за запитання. Насправді я 24-ого одразу повернулася до роботи. Я прокинулась в Івано-Франківську від «хлопків» і вибухів. Це було близько сьомої ранку: били по аеропорту, який мені якраз видно з мого величезного французького вікна, яке, до слова, зараз дуже невигідно мати. Я розплющила очі, побачила пожежу та пішла до дитячої розбудити свою десятирічну дочку. Ми з нею сходили в укриття, потім зайшли в магазин купити води та сірників, а потім я повернулася в офіс, і ми почали працювати — десь із десятої години дня. Зідзвонилися з київською командою, з якою вирішили йти по наперед прописаних процедурах на випадок початку вторгнення. Ми пішли по плану Б, який передбачав, що київська команда вирушає до Івано-Франківська. Потім я не витримала: пішла постояти у черзі до військомату щось запитати, постояла у величезній черзі до тероборони запитати, чи я потрібна взагалі. Паралельно ми з Анею Потьомкіною (кураторка галереї «Асортиментна кімната» — прим. транскрибатора) по телефону запускали call на евакуацію мистецьких робіт. Моєю реакцією, щоб це пережити, було одразу щось робити.
Альона Каравай, учасниця публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Ілля Заболотний (І.З.): Я би, напевно, почав із вечора 22-ого лютого, коли ми подивилися виступ президента РФ із годинною шизофренічною доповіддю про його бачення Росії та України: що немає української культури без російської, що Україна створена Леніним і так далі. У мене виникло стійке відчуття отруєння, ніби я з’їв щось старе, несвіже і надзвичайно токсичне. Цей епізод був фоном до 24-ого числа. Як і всі, певно, ми прокинулись о п’ятій ранку від далеких вибухів. Коли я вийшов на балкон, то почув дуже дивний звук, ніби по алюмінієвих дахах падає такий дуже дрібний дощик. Але насправді це був звук від багатьох-багатьох коліщаток валіз, з якими люди почали кудись рухатись. Ми живемо в центрі, тому там чимало іноземців і людей, які почувши перші вибухи, сприйняли це для себе як сигнал до евакуації — треба кудись бігти. Найперша реакція, звичайно — це дізнатися про найперше коло близьких і рідних, чи всі окей, чи всі живі-здорові, і де хто знаходиться. Про роботу взагалі не було жодних думок — вона одразу відійшла кудись на десятий план. Це був шок, коли ти завмираєш і дивишся довкола, ніби кіт вночі з чорними очима, фіксуючи всі повідомлення і все, що відбувається. Відкриваєш для себе медіаперсонажа Олексія Арестовича, який починає дуже впевнено говорити, що слід робити, а чого не слід. Це була реакція, яка з цієї першої турботи про близьких переходить у волонтерську метушню, коли ти шукаєш, де можна допомогти, відразу доєднуєшся до п’ятьох чатів IT-армії і так далі.
З мікрофоном — Ілля Заболотний, учасник публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Я можу сказати, що особисто для мене ця лінза, цей фокус до роботи змінився десь на другому тижні, коли ми насправді запустили Український фонд екстреної мистецької допомоги. Тут я знову-таки повернусь до цієї доповіді 22-ого числа: ми зрозуміли, що культурний фронт є так само важливим, як і воєнний. Звичайно, без воєнного все інше не має жодного змісту. Але ця війна триває за наші цінності, за нашу культуру та майбутнє. У певний момент ти це усвідомлюєш (у моєму випадку це відбулося протягом другого тижня), і це усвідомлення поєднується із розумінням, що ти мусиш зупинитися та з усього спектру важливих речей обрати те, що вмієш найкраще. Тому повернувся фокус на культурі. І тому ми тут, у Мистецькому арсеналі, і говоримо.
Петро Ряска (П.Р.): Мені було страшно, багато речей приходили на думку. Згадалось, як я колись у 90-і їздив на заробітки у Будьонновськ. Була Перша чеченська війна, і ми з будівельниками реставрували лікарню. Коли ходив на роботу повз трупарню, то її двері були відчинені, бо тіла не поміщалися. І от мені пригадалися ті стопи людей, що стирчали з дверей.
З мікрофоном — Петро Ряска, учасник публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Завжди, коли бував за кордоном, або ж і в Україні, завжди говорив, як добре, що в нас мир в Україні. А тоді було страшно, згадалися події Першої і Другої світових війн саме в контексті Закарпаття. Адже з 22-ого лютого під кордонами України в Закарпатській області три дні стояли угорські війська. Я переживав, і слава Богу, що Закарпаття не постраждало, і люди мали змогу працювати та допомагати. Всі як частини єдиного організму.
Я спав в Ужгороді ту ніч. Зранку я дізнався, що почалась війна. Мені знадобився певний час, щоби зрозуміти, що я можу робити найкраще. Постійно була ця думка про досвід резиденції, що це потрібно. Знадобилося близько місяця часу, щоби зрозуміти, що я маю все ж таки працювати в культурі і продовжувати те, що робив.
Ілля Левченко (І.Л.): Перш за все маю зізнатися, що я, напевно, тут єдиний, хто не прокинувся 24-ого лютого, тому що я дуже-дуже довго, майже до ранку, читав і готувався до лекції, що, власне, мала відбутися 24-ого лютого. І я прокинувся об одинадцятій. Відчуття було таке, знаєте, ніби якийсь натяг передвоєнний або вже воєнний. Як колись була між Францією та Німеччиною серія воєнних тривог. Це постійне передчуття війни, постійне підвищення ставок, через яке ти вже не бачиш норми. Тому ти сприймаєш риторику президента РФ як блеф.
Ілля Левченко, учасник публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Я за весь час ніколи не писав і ніколи не викладав історію Росії і російського мистецтва — мені було просто нецікаво. І така сама нецікавість в мене була, коли я чув промову президента. І через це уривання натягу відбувається різке скорочення, таке стискання. Це дивно, але я набагато краще пам’ятаю саме 23-е лютого. Я йшов в музей взяти книжку. Мене дуже здивувало, що попри постійні розмови про війну була постійна експозиція, все було добре. Я взяв книжку для рецензії і сів пити каву у кав’ярні поруч. Я не пам’ятаю взагалі людей — це було абсолютно порожнє місто. І ще один такий слайд у голові: коли я вже повертався додому з цією книжкою, то побачив, як у переході валялася пуста зламана валіза.
І якщо тепер казати про відчуття вже після вторгнення, то це відчуття постійної злості, постійної немічності. При чому злості не так до когось особисто, скажімо, до президента РФ чи ще когось, як злості через те, що я не прочитав лекцію 24-ого лютого. Я одразу поїхав до Ужгорода. І кожен день, доки я не відновив нормальну діяльність, доки я не почав читати і викладати, в мене постійно було відчуття, що мною керують. Тому що в мене забрали право розпоряджатися своїм часом. В мене забрали право робити свою роботу, і на мене впливають. Тобто я абсолютно непідконтрольний собі.
І останнє: коли я прокинувся 24-ого, а сам я з півночі Чернігівщини, там вже були війська. Коли батьки мені це написали, я зрозумів, що це дещо абсолютно відрізане. Це те, чого вже немає, і на що ти ніяк не можеш вплинути. Єдине повідомлення, яке я тоді написав — це повідомлення до нашої робочої групи про те, що я дуже люблю своїх колег, Олю Балашову (мистецтвознавиця, кураторка та співзасновниця ГО «МСМ» — прим. транскрибатора) та Юлю Гнат (проєктна менеджерка та співзасновниця ГО «МСМ» — прим. транскрибатора).
Публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Те, що вони робили від початку, і те, що я думаю, робили всі присутні, надзвичайно важливо, адже вони показували і мені в тому числі, що ми маємо працювати навіть не попри щось, а як завжди — з огляду на певні обставини, ще й більше. І от поки ми пакувалися чи розбиралися, що відбувається, Юля Гнат була першою, хто сказав: «Так, я пишу всім знайомим, що нам треба донатити на культуру, на армію і так далі». І мене це абсолютно вразило, тому що в мене ще не виникало таких думок.
Н.Ч.: Я дуже дякую вам за щирість. Хочу поділитися також і своїм досвідом і досвідом команди Мистецького арсеналу. Насправді нам дуже пощастило, адже ми виявилися достатньо підготовленими до того, що може відбуватися. У нас зазделегідь були відповідні наради та робоча група, яка займалася розробкою стратегії того, що ми будемо робити «якщо». І ця група людей розробила достатньо чіткий механізм, і коли сталося 24-ого лютого, всі, хто був у тій групі, знали, що робити. Одним із пріоритетів, звісно, тоді було, щоби колекція Мистецького арсеналу знаходилася у безпечному місці. І, безперечно, щоби люди перебували у безпеці. Це було дивовижне відчуття, адже кожен ранок у нашій спільній групі тоді починався з запитання «Як у вас справи?». І це була така перекличка, коли всі розповідали, як вони, що вони роблять.
Наташа Чичасова, модераторка публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Протягом перших тижнів ми здебільшого займалися культурно-дипломатичними речима: писали заяви до наших партнерів із закликом підтримувати Україну, а також потім долучилися до Ukrainian Emergency Art Fund. Це було радше так, що якщо ти нічого не робиш, то ти потім ціпенієш і безкінечно дивишся новини. І ти усвідомлюєш, як казали Ілля та Петро, що ти можеш у цій ситуації робити те, що вмієш робити найкраще за все. І мені здається, що діяльність у цьому випадку — це хороша виживальницька стратегія.
Я хотіла би продовжити цю розмову запитанням про те, які конкретно способи діяльності ви запроваджували у тому, що ви робите? Тобто у діяльності ваших інституцій, організацій тощо. Наприклад, якщо у випадках Петра та Альони йдеться про організації, які вже існували, то Ukrainian Emergency Art Fund був створений з початком повномасштабного вторгнення. Розкажіть, як у цих умовах ціпеніння, стресу і великого адреналіну ви починали організовувати свою діяльність?
І.З.: Початок був покладений у безкінечних терапевтичних дзвінках і розмовах між колегами формату «Як, хто, куди?». Але я би розпочав з того, що Український фонд екстреної мистецької допомоги був створений ГО «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві з незалежним медіа «Заборона», галереєю «The Naked Room» та культурною інституцією «Мистецький арсенал». І на одному з дзвінків прозвучала така доволі банальна, але тим не менш потужна фраза від згаданої вже Іллею Юлії Гнат: «Однією з місій ГО «МСМ» є створення Музею сучасного мистецтва. Але немає сенсу дотримуватися цієї місії, якщо зараз ми можемо втратити тих, хто має наповнювати цей музей і створювати з нього щось живе». Сюди входять і культурні працівники, і митці, і глядачі. Тому ми зрозуміли, що не можна втратити це — ми не можемо цього допустити. То як же ми можемо зараз швидко згрупуватися, використати всі можливості, плюси та вміння кожного з нас, щоби це створити?
І ми створили те єдине, що напевно працює під час війни — це такий колективний договір між нами про те, що наша організація, Фонд, має бути максимально гнучкою, швидкою та прозорою. Це три головні аспекти, які дозволили нам, користуючись мілітаристською термінологією, влучно вистрелити у ціль та бути корисними. З однієї сторони, привертати увагу індивідуальних і колективних донорів, і збирати гроші, з іншої — створити дуже просту форму, на яку можуть подаватись і досі подаються митці, мисткині, культурні працівники і працівниці. Знову ж таки, дуже широко: ми спеціально не ставили собі умов, що ми підтримуємо лише візуальне мистецтво або культурологів. Ми одразу поставили вхід дуже широко, і це те, що дозволило спрацювати і функціонувати досі.
Але можу також сказати і таку провокативну річ: вже мавши досвід розказування про Фонд іноземним колегам разів зо тридцять, я можу сказати, що для них досі є надзвичайним подивом, як під час війни українське мистецьке середовище залишається живим і поєднаним між собою, тобто зв’язки не перериваються. І як воно є тим, що, з одного боку, закриває потреби emergency, потреби виживання, але з іншого боку, має амбіції та вистрілює у довготривалі цілі та проєкти як в Україні, так і за кордоном. Я от говорив із британськими колегами, і вони були всі впевнені, що в Україні працювати в культурній сфері зараз неможливо. І їхня місія, як одразу казала одна з колег: «Ілле, що потрібно зараз для тебе або для тих, кого ти визначиш, умовно кажучи, важливими культурними працівниками, щоби евакуюватися? Потім ви емоційно та психологічно відновитесь, і потім почнете думати, як працювати». Для них це досі дуже відкрите і незрозуміле питання, як можна в Києві під час потенційних повітряних тривог збиратися в музеї, відкривати виставки і працювати?
Я думаю це те, що, як і в політиці, Україна зараз може і в культурній сфері дати: показати певні швидкі, гнучкі, прозорі та інклюзивні моделі, які здатні стати новим business as usual світових форматів співпраці у культурі. Мені здається, це важливо. Петре, як ти вважаєш?
П.Р.: Про культуру. Ну, так, війна все-таки за культуру. Або між культурами.
У нас маленька резиденція, це ж усього одна кімнатка. Я взагалі планував взимку зробити перерву, бо це дуже дорого — опалення в готелі, і війна тільки активізувала це. Ми одразу прийняли двох художників: Данила Вдовиченка та Іллю Гороховатського. Вони пожили місяць-два. Потім їм у центрі вручили повістки, і за місяць вони поїхали до Києва — теж, питання повісток і відтермінування невирішене.
Публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Можливо, це рішення робити — резиденцію та збільшити кількість кімнат — було пов’язане зі стабільною ситуацією на фронті. Я думаю, так. Бо якби війська почали би йти далі, то такої думки би не було. Була би просто думка про виживання: що робити, чи залишатися в Україні, чи евакуюватися. Ну й березень, цей місяць минув дуже швидко. Ну як… В Ужгороді було дуже багато працівників культури, мистецтва, художників, які були гіперактивними. Вони, можна казати, нудьгували, і їм не було де жити. Я познайомився із Сергієм Климком (куратор і митець — прим. транскрибатора), і він мені сказав, що його фонд має змогу долучитися до резиденції. Вони просто не могли знайти помешкання, і я теж намагався для них знайти і не міг. Це було просто нереально — ціни були великі, відверто здирницькі.
З готелем теж було непросто, адже на початку березня навіть бронь не працювала. Я бронюю, кажу: «З’явиться — ми заберемо будь-який номер». І не було, стояла жива черга людей на рецепції. Тільки наприкінці березня, коли на фронті стало умовно стабільніше, люди почали виїжджати, і кімнати почали потроху звільнятися. Але вони теж були непридатні для житла, їх потрібно було ремонтувати.
І ми взяли одразу ще три додаткові кімнати. Зробили оголошення, що приймаємо допомогу.
Нью-Йоркська «Спілка» (Спілка NYC — прим. транскрибатора) закинула тисячу доларів, ще хтось закинув, приватні особи, той же Сергій Климко та його фонд. Ми купляли матеріали та робили кімнати. Учасники теж допомагали. Ось, а потім вже, як Ілля каже, так багато роботи і так багато страху. Кімнати вже зроблені, тож потрібно приймати нових учасників. Нам вдалося зробити так, що резиденцію підтримали й інші організації та фонди, дякую їм. На мою думку, це вони більше підтримали Україну загалом, а не резиденцію як таку. Хоча наша діяльність є професійною, не гуманітарною.
А.К.: Це такий слайд, який показує таймлайн, що за чим відбувалося. Це не такі якісь внутряки, а хронологія, яка показує, як саме виникали деякі речі.
Тобто всі ті штуки, які ми запустили, виникли протягом перших шести тижнів повномасштабного вторгнення, або навіть і чотирьох тижнів. Ми розпочали їх, а потім вже працювали з ними далі. 24-ого лютого ми запустили кол на евакуацію. У нас тоді була така теза, що це ініціатива для низових інституцій: самоорганізованих просторів, таких самих ноунейм галерей, як ми самі, майстерень для художників. Ми тоді мали таке припущення, що музеям допоможуть і без нас, а хто ж допоможе ось цим більш вразливим галереям і людям, в яких, можливо, фонди не описані, можливо, навіть списків немає. Ми з Анею Потьомкіною мали це припущення і вирішили працювати з подібними просторами, бо ми такі самі, ми їх розуміємо.
Від 24-ого до сьогодні ми евакуювали 600 об’єктів (мистецьких творів) — з дуже різних історій. Там був і один музей, були й галереї, були й приватні особи та їхні архіви. Ми не фільтрували запити за тим, від кого вони надходили, за інституціями; і, не дай Боже, ми не фільтрували за тим, мистецтво це чи не мистецтво. Єдиним фільтром була feasibility (англ. «здійсненність» — прим. транскрибатора). На цей момент ми змогли реалізувати кожен третій запит.
Наприклад, 25-ого ми почали комунікацію з Діаною Берг з приводу евакуації Платформи ТЮ, і нам це не вдалося. Діана з командою змогли виїхати, і це прекрасно, але ми не змогли звідти нічого вивезти. Двадцять п’ятого ми намагалися, але це вже було неможливо організувати. Це один із запитів, який не спрацював.
Я приходила до галереї кожного дня і знаходила нових людей, їхніх собак, люди зі мною знайомились. Люди їхали далі, на кордон із Польщею, або просто приїжджали до Франківська. Вони нас знали або знали нас через знайомих, вони казали: «Ой, я тут впаду. Може, у вас є вода? Може, у вас є чай?». І я постійно знаходила нових і нових людей. Ми принесли до галереї більше всього, щоб люди могли їсти та пити.
28-ого лютого до офісу зайшла Леся Хоменко, з якою ми до того не були знайомі особисто. І вона сказала: «Ой, у вас тут стільки людей, і я теж привела із собою художників. Давайте зробимо резиденцію!». І ми погодилися, адже ці люди тут, і ми лишилися тут теж спеціально для цього. Тож так виникла «Робоча кімната».
Потім вона концептуалізувалася завдяки Лесі, яка визначила, що це буде резиденція для тих художників, які намагаються знайти шлях назад у практику після того, що відбулося, і шукають разом, як вони можуть працювати. Ми подумали, що це триватиме декілька тижнів, у підсумку резиденція тривала три місяці. Сімнадцять художників і художниць, які спродукували 60 робіт, що сформували цілу виставку. А цього нічого не планувалося. Ми просто були простором, який мав можливість дозволити людям працювати.
Н.Ч.: А у вас був певний відбір чи це просто були ті художники, які приходили до вас?
А.К.: Так, був відбір, яким займалася Леся як кураторка та авторка ідеї резиденції. Насправді на резиденції було більше ніж 17 художників, адже було десяток тих, хто заїжджав до нас і їхав далі. Вони не були прямо-таки частиною резиденції.
Леся робила кураторський відбір, потім поступово ця функція перейшла до Ані Потьомкіної, коли Леся поїхала з країни, і ми пішли із цим далі.
Усі ці дні я як жінка, що живе з дитиною в Україні, і Аня як жінка — ми отримували багато дзвінків і пропозицій поїхати на закордонні резиденції. Я отримала дві пропозиції роботи за кордоном 24-ого. Є різні історії, але у нашому випадку ми залишилися. Наша історія про те, що ми залишилися. Я вже мала досвід бігти з дитиною від війни у 2014 році, і цього разу я сказала, що нікуди не поїду. Цього разу я тут.
Альона Каравай, учасниця публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Тобто із цим паралельно відбувався такий процес: чи це окей залишатися у Франківську з дитиною, за яку я відповідаю, і постійно мати цю відповідальність. Під час кожної тривоги телефонувати Мар’яні і питати, де вона, чи вона приходить до мене, контролювати, щоби дитина була у безпеці.
Третього березня Оля Гончар (директорка музею «Територія Терору» — прим. транскрибатора) публікує свій пост, в якому пише, що музеї теж мають проблеми з евакуацією і потребують допомоги. З Олею ми були знайомі, тож ми списалися-зідзвонилися і вирішили робити щось разом. У нас, так само як і в Іллі (Заболотного — прим. транскрибатора), були контакти колег і донорів, тож ми починаємо всім писати і казати, що музеї потребують допомоги і донатів. Так виникає Музейний кризовий центр, який стає збірною солянкою дуже різних фандрейзингових джерел, де гроші акумулюються на музеї. Оля Гончар зі своєю командою здійснює моніторингову роботу, вони спілкуються з музейниками з дійсно гарячих точок, про які ми чуємо в новинах. З нашого боку, я і Оля Дятел (співзасновниця ГО «Асортиментна кімната» — прим. транскрибатора) відповідаємо за «адміністративку»: організовуємо фінансову документацію і все так, щоби нікого з нас після повномасштабного вторгнення не посадили, розробляємо систему, яку можна передати, і спілкуємося з донорами.
Третього числа ми починаємо діалог з Богданом Тетяничем про евакуацію архіву Федора Тетянича. Вона відбулася з другої спроби. І все це триває одночасно: у месенджерах, телефонах і так далі. Восьмого числа мене з незнайомого мені номера набрав Сергій Климко з Київської бієнале, з яким я не була знайома, і питає, чим нам можна допомогти. «Я знаю, що ви здійснюєте евакуацію та робите резиденцію. Як я можу вам допомогти?». І ось таких випадків було чимало, що люди з мистецької спільноти телефонують і кажуть: «Я чув/-ла, що ви робите. Яка допомога потрібна?».
І так почалася наша взаємодія з Київським бієнале, ми почали допомагати одне одному, не знавши одне одного до того абсолютно.
Четвертого червня ми відкрили велику, на три поверхи, виставку «Робочої кімнати» у Франківську. Фідбек був різний: деякі люди казали, що, можливо, на вході слід ставити значок «18+» або «Увага! Можлива ретравматизація». Деякі казали: «Класно! І дуже добре, що культурне життя продовжується». Я розуміла, що ми повеземо виставку за кордон, але особисто в мене була велика дилема, пов’язана із тим, щоби вивозити її до того, як показати в Україні. Розуміючи, що деякі з них залишаться за кордоном, я відчувала важливість показувати їх в Україні.
У кінці червня ми запустили пост імпрезу.
Те, що ми будемо її робити, ми вирішили ще наприкінці березня. Ми тоді з Олею Дятел та моєю дочкою поїхали до Хати-майстерні поспати дві ночі без тривог. Ми спали внизу просто на матрацах, бо там було дуже багато людей. Оля мені постійно нагадує і розповідає, що я тоді спала, крізь сон казала: «Треба робити пост імпрезу!», і засинала знов. Насправді ця концепція лежала в нас ще з грудня. Було враження, що на той момент це був єдиний проєкт про майбутнє, про щось довше, ніж просто дуже важлива кризова допомога. Для себе я розумію, що ми працюємо на дуже довгу перспективу. А восьмого липня ми відкрили «Робочу кімнату» і виставку Тетянича у Берліні.
У нашому випадку спрацювали горизонтальні зв’язки, спрацювала довіра, яка все-таки є в мистецькій спільноті. Я була на тій дискусії в The Naked Room, після якої я вийшла з цієї напруги і думала: «Боже, ми взагалі можемо говорити одне з одним чи ні?». У мене був після того такий провал у розумінні того, наскільки ми довіряємо одне одному у мистецькій спільноті. Потім прийшли лютий і березень, які показали, що ми все-таки телефонуємо та допомагаємо одне одному, навіть не знаючи, хто ми є. Ця довіра все-таки існує. Все, що в нас спрацювало, спрацювало завдяки горизонтальним зв’язкам.
Протягом перших двох-трьох тижнів були речі, які неможливо було зробити за жодні гроші. Я говорю про евакуацію. Це було зовсім не питання грошей, а питання тільки того, чи є в тебе надійні контакти та соціальний капітал на місці. Сама евакуація є відносно недорогою: коли ми говоримо закордонним донорам, скільки це коштувало, вони в це не вірять.
У нашому випадку першочергово було підтримувати людей, а потім підтримувати продукти. Ми зараз, власне, переходимо до підтримки продуктів і презентацій за кордоном. І в мене є враження, що деякі «класичні» фонди і донори робили навпаки: вони намагались спочатку підтримати продукти, і тільки зараз намагаються підтримати людей. І для мене особисто в цьому є певний десинхрон.
Петро Ряска, Альона Каравай та Ілля Левченко — учасники публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
І.Л.: Я не інституція, тож можу говорити трошки зовні, з іншої сторони. Я був у Петра декілька разів, і ви знаєте, це просто фантастика. Якщо ви побачите, як Петро працює і як проводить екскурсію цим готелем, розповідаючи буквально про кожен сантиметр, де що знаходиться і де що перебудовувалося. Це фантастика.
Але от про свою роботу — якоюсь мірою я все-таки сам собі інституція. Тому мені було в чомусь легше відновлювати свою роботу. Наприклад, відновити заняття з дітьми або з викладачами, які можуть вийти на зв’язок. Коли вони виходять, це теж дещо травматичний досвід, тому що я до сьогодні отримую заповнені анкети на заняття з викладачами з окупованих територій або з територій, де йдуть постійні обстріли. І от це питання, зокрема, інтелектуального ресурсу, який ми втрачаємо щодня, починаючи з 24 лютого. Те якісно нове, що було напрацьовано за два-три покоління. Дуже багато моїх колег, учнів та учениць виїхали за кордон і не факт, що вони повернуться. Так само, скажімо, з моїми колишніми одногрупниками й одногрупницями. Тобто з людьми, в яких вклалася держава, яких вона «виготовила» для нормальної робот, і це були фахівці високого класу. А зараз же ми їх постійно втрачаємо. Паралельно із цим з’являється купа запитів на тексти: от Олена Червоник виставляє: «Про Україну в Оксфорді!». А там якісь три брошурки. І ти розумієш, що кількість роботи ще просто не почата. Не написана і не переписана історія мистецтва.
З мікрофоном Ілля Левченко, поруч — Альона Каравай — учасники публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
І це довготермінові проєкти, які змінюють твої плани. Коли ти отримуєш open call від французького журналу: «напишіть нам про історію українського мистецтва», а в ньому є дві тези: все, що вони мають, це книжка Аліси Ложкіної, і друге, що при подачі анотацій, будь ласка, «без націоналізму».
Пригадайте, будь ласка, дуже важливий момент, коли у перші тижні перейменували «Російських танцівниць» Деґа на «Українських танцівниць». Я дуже люблю цю історію, бо вона дуже симптоматична. І в одній з великих груп у Facebook хтось пише: «Як же так може бути? Ви що?! Це ж божевілля!». І хоча я не звик відповідати на коментарі у фейсбуках, ми йому пишемо: «Чого ж? Чого ж?». А він відповідає: «Ну ви не подумайте. Ми підтримуємо Україну, ми за Україну, ми бачимо, що Україна є. Але Україна є зараз. А танцівниці Деґа — вибачте, яка Україна?». Тобто все, що відбувається сьогодні дуже активно в культурі та в сучасному мистецтві, це нагальне, і це те, що ми можемо показати з доволі чітким і зрозумілим маркуванням, неускладненим, непроблематизованим через зв’язок держави, нації і мистецтва. І в нас попереду дуже велика робота, яку ми робитимемо парадоксальним чином спереду назад: тобто ми будемо, йдучи від сучасного мистецтва, писати, досліджувати й проговорювати дуже багато проблемних речей про нашу історію, не-нашу історію, горизонтальну історію, горизонтальну історію мистецтв і так далі. Це те, чого нині дуже бракує, і звісно, що це змінює і твої дослідницькі плани, адже існує потреба.
І це усвідомлення потреби, повторюся, відбувається на тлі втрати дуже цінних інтелектуальних ресурсів, яких і так не було забагато.
Н.Ч.: Я хочу повернутися до цього, з одного боку, провокативного запитання, з іншого, нам, мабуть, як би це зверхньо не звучало, як працівникам і працівницям культури це дуже зрозуміло — чому під час війни потрібно підтримувати культуру?
Всі ми так чи інакше працюємо з митцями і мисткинями, але ми розуміємо, що в той же саме момент вся Україна і всі громадяни, і громадянки знаходяться у дуже вразливому становищі: у них немає базової речі під назвою безпека. І ми всі у цьому рівні. Але зрозуміло, що з нашим фахом і тим, чим ми займалися протягом усіх цих років, ми спрямовуємо свої дії на збереження та популяризацію культури й мистецтва. Чому під час війни це також важливо?
Наташа Чичасова, модераторка публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
І.Л.: Це справді дуже важливе запитання, і, якщо коротко, щоб не перетворитися на Росію — державу, в якій присутня та видима, а можливо, і вся культура відбувається та фінансується винятково державою. Поява недержавних інституцій знизу, які інвестують, фактично, всліпу… Бо це сліпий ресурс — ми ніколи не знаємо співвідношення input/ouput, але знаємо, що вони ніколи не тотожні. Коли ми вкладаємо якісь фінансові ресурси в культуру, вони ніколи не повертаються, адже це не бізнес, у всякому разі не завжди бізнес. І це дуже страшно, якщо культура перетвориться на бізнес. Тож такі фінанси ніколи не повертаються, принаймні у матеріальному вигляді: тут ми говоримо про перехід у символічне поле. Це перше.
Друге — це те, про що ми постійно і, можливо, трошки плачевно говоримо — що ми застрягли у прекарності. Але очевидно, що, на щастя, не тільки ми, і останні років 40 триває те, що називається постфордизмом, «роботою, яка ніколи не завершується». Коли ми пишемо тексти або створюємо художню роботу, ми не можемо запланувати input/ouput. Якщо мене спитають, скільки мені потрібно годин, щоби написати текст, я скажу: «Ну, 500 годин. А може й ще більше». Тобто я не можу прийти, сісти і написати від початку й до кінця за дві чи три години. Ти ставиш собі запитання і постійно, постійно із ним ходиш, і коли засинаєш, і коли прокидаєшся. І тут у дуже багатьох речах, я абсолютно переконаний, не тільки дієвці культури, а більшість із нас є митцями. Принаймні за способом дії, за способом виконання своєї роботи. Тому що пост у Facebook — це пост, який прочитає твій керівник, на якого ти працюєш. Пост у Facebook — це пост, який прочитає той, з ким ти сидиш у кабінеті, той, з ким ти співпрацюєш. Очевидно, що робота, яку я постійно роблю (і при цьому не сприймаю її як насильство, агресію чи примус), і за яку — я це розумію — ніколи не отримую матеріальну платню, є тим явищем, що постійно з нами. І особливо під час війни.
Хтось може не писати взагалі. Якраз Борис Філоненко (дослідник, викладач і куратор — прим. транскрибатора) говорив під час нашої зустрічі, є художники, які нині нічого не роблять — того, що вони робили раніше. Через те, що на них так вплинула війна. І комусь потрібно забезпечувати те, щоби вони жили і не працювали, і можливо, колись відновили або не відновили свою роботу. Тому це просто таке сліпе поле, а поява фондів і інституцій, що готові інвестувати в це сліпе поле і готові підтримувати культуру — це і є дуже-дуже важлива інвестиція в майбутнє, якісно інше майбутнє.
Відвідувачі публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
А.К.: Я спробую якось лаконічно передати свої три думки, чому саме зараз культура важлива.
Насправді я з лютого гостро відчула, що те, що я роблю, має сенс. Це найгостріше подібне відчуття за все моє професійне життя. Як Оля Гончар казала: «Під час війни я хочу бути тільки музейницею, бо я розумію всю суть цієї роботи». У мене в роботі всі мої практики, все, над чим я працюю — про тяглість. Мені дуже болить, що у нас між кожним поколінням насильницьки розрізаний зв’язок — через смерті, насилля і так далі. Наше теперішнє закодоване через минуле, наше майбутнє кодується через минуле. Коли цей зв’язок розривається, все одно майбутнє буде закодоване в минулому, але ж ми не розуміємо, чому відбувається саме так, а не інакше. Ми не можемо його перекодувати, не можемо зцілити ті рани, які нам потрібно зцілити, бо ми не знаємо про ці рани. І тому, власне, всі мої практики — про тяглість. Пост імпреза для мене теж про тяглість; про те, щоби прорефлексувати те, що було у Франківську «до», як воно вплинуло, відпустити це минуле і піти в нове майбутнє.
І ще от думка, яка із мною, мабуть, весь цей час. Якщо ми говоримо про відчуття, то в мене є таке дуже сильне відчуття зобов’язання, обов’язку. Я розумію, що та увага, яку отримала українська культура, оплачується людськими життями. Вона оплачена людськими життями. Ніхто з нас, включаючи мене, не хотів би отримати увагу до української культури такою ціною. Так сталося, що вона отримала цю увагу. Я кожного дня питаю себе, що можна зробити, щоб, ну, не дорости до цієї ціни, але зробити стільки для цього, щоб якось наблизитись до неї своєю роботою сьогодні. Можливо, саме тому ми у своїй команді в якісь моменти overproduce, що видно по наших таймлайнах, але все це йде з нашого відчуття зобов’язання. Ми розуміємо, що ми отримали увагу та доступ до ресурсів, розуміємо, якою ціною, і намагаємося якось максимально наповнити наш час тією роботою, яка може бути сенсовною для людей.
Ну й остання, дуже банальна думка про те, що наша міжнародна підтримка залежить від того, як ми сприймаємось за кордоном, від того, що знають або не знають про українську культуру. Те, скільки ми отримуємо або отримуємо зброї, залежить у тому числі від того, що знають про українську культуру та який в неї імідж за кордоном — це ті виставки й театральні вистави, що зараз відбуваються.
Наші сусіди-росіяни знали це дуже давно, і вони фінансували зовнішню репрезентацію своєї культури дуже сильно впродовж багатьох років. А ми тепер маємо з меншими ресурсами наздоганяти їх величезними кроками. Але ми намагаємось це робити, бо ми бачимо, яку ціну ми платимо. Якщо ми не справимось, наступного разу ціна буде ще вищою. Кожного разу ці ставки підіймаються.
П.Р.: Запитання складне, чесно кажучи — чого ми маємо займатися культурою? Мушу повторити, що епіцентр подій відсунутий, і в нас є можливість займатися культурою, адже ми не померли. Звичайно, духовний аспект є важливим. Ми зробимо культурний або мистецький продукт — чи прийдуть глядачі, чи буде аудиторія? Я не знаю, можливо, треба якось калькулювати.
З мікрофоном — Петро Ряска, учасник публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Якось я був на Конгресі активістів культури у 2014 році, то міністерка культури Литви розповіла, наскільки культура впливає на економіку країни. І це було дуже цікаво, коли вона говорила, що це все працює як у казочці. Яблуня говорить: «Полий мене, я тобі дам яблук!». Пішов до річки, а річка каже: «Ти прочисти мене, я тобі дам воду!». Тож культурна економіка дуже важлива, бо різні сфери суспільного життя мають функціонувати як здорові частини одного тіла, всі платять податки і військовий збір.
Це просто праця зараз. Моя діяльність, волонтерська така, подекуди через силу, бо я художник, а дію зараз більше як куратор — це значне додаткове навантаження. Я не знаю, чи я відповім на це запитання, чому ми маємо займатися культурою зараз, щоби воно не пішло в бік націоналізму. Такого, що ми вихолощуємо культуру; має бути межа. Це професійна діяльність, і чим займатися — це досвід, де саме бути. Культура може вплинути на те, щоб люди повернулися. Коли я у 2016 році тільки починав резиденцію, то однією з причин було те, як багато людей їдуть з України. З Ужгорода їде геніальна молодь до Праги, Будапешту, Львова, Києва, і ніхто не залишається. Так само зараз: якщо ми будемо працювати, люди будуть повертатися, самі працювати тут.
І тут взагалі треба відповісти, що таке культура? Що ви маєте на увазі під словом «культура», як його окреслити?
Н.Ч.: Це складне запитання, з яким навіть культурологи й історики мистецтва намагаються дати собі раду, тому ще це запитання може охоплювати так багато всього. У мене історичний бекґраунд, і коли я вчилася на історичному факультеті, мені говорили, що культура — це все, що створено трудом і творчістю людини. Звучить жахливо.
Коли я ставила це запитання, я мислила культуру як бажання висловити свої почуття, донести те, що з тобою відбувається, через абсолютно різні медіа, і якоюсь мірою зафіксувати той стан, в якому ми перебуваємо тут і зараз. Задля того, щоби не тільки згодом мати змогу його відрефлексувати, але й для того, щоби можна було через нього так само розказувати, хто ми. І через нього відповісти самим собі, хто ми і яка в нас історія. Як ми, як казала Альона, і мені це дуже відгукується, постійно повертаємось до стартової точки і намагаємось по крихтах збирати себе наново. Для мене культура і ці її уламки, матеріальні і не тільки, допомагають нам зібратися знову. І для мене відповідь на запитання, чому ми маємо зараз займатися культурою, в цьому — в тому, щоби бути здатними до самоусвідомлення, усвідомлення, ким ми є, через твори, що створюються тут і зараз, твори, які творилися в минулому, нехай то музика, література, живопис тощо. І за допомогою того мистецтва, що твориться нині, проєктувати своє майбутнє, адже воно закладається в тому, що створюється.
І Петре, чи займаєтесь ви зараз своєю мистецькою практикою, що вас мотивує? Коли ви сідаєте працювати, чому ви це робите? Це в дечому банальне запитання, але мені здається, що відповідь на це запитання також здатна прояснити запитання щодо культури.
І.З.: Я зараз передам Петрові мікрофон, просто є ризик, що я зараз втрачу думку, яку маю. Відповідь на запитання у мене дуже проста, адже для мене ключовою тезою є те, що Росія бореться за минуле, Україна бореться за майбутнє. Постає запитання, що ж це за майбутнє, що це за візія майбутнього, за які цінності в цьому майбутньому бореться Україна? І саме в цьому, як мені здається, Україна є в авангарді, оскільки це експериментальний резервуар із дуже концентрованим чуттєвим, історичним, травматичним досвідом. Що відбувалося тут з українцями, який був характер відносин, що саме в Україні дуже швидко запускаються горизонтальні зв’язки, чому вмикається ця довіра? Я нещодавно слухав лекцію про економіку, і там йшлося про такий секрет Uber або Airbnb. Їхній секрет у тому, що транзакція напряму залежить від довіри, умовно кажучи, що в Uber ви одним клацанням замовляєте таксі, і ви нічого не перевіряєте. Для них фактор поганого бізнесу — недовіра. Коли вам не довіряють і задля простої дії 5 разів перевіряють: «Ви впевнені, що хочете закрити цей документ Word, не зберігаючи його?».
Публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Мені здається, що цей резервуар є ключовим аспектом, доєднуючись до якого або дивлячись на який, весь світ починає співпереживати. І це дуже простий психологічний момент — не ретравматизація, а щось на рівні відчуття, розуміння, що ми є схожі або несхожі в чомусь. Вони починають довіряти нам. Мій досвід показує, що 99% нерозуміння і недовіри до України у цій ситуації — через незнання. Як-от Ілля казав, що в описі open call вказано «будь ласка, жодного націоналізму». Це їхні гіпотези, здогадки, що тут відбувається. А от мистецька сфера, мені здається, зараз вказує такий навіть перехил, що не так суттєвий фізичний артефакт, як художнє поле взаємодії між різними культурними працівниками, митцями, мисткинями. І це надзвичайно важливо. І це показово на прикладі динаміки роботи Ukrainian Emergency Art Fund, що в нас є чіткі 3 пріоритети.
Перший пріоритет — потреби виживання. Це, як казали колеги, дуже швидкі транзакції для працівників і працівниць культури, митців і мисткинь, в яких була певна небезпека для життя і необхідність виживати.
Другий пріоритет — підтримка тих, хто вирішив залишитися там, де вони є, і захищати культурне надбання.
Третій пріоритет — потреби розвитку, і ми його змогли відкрити лише на третій місяць діяльності фонду, коли нам вдалося невідомими шляхами глобального творчого поля запартнеритися із The Andy Warhol Foundation for the Visual Arts. І зараз у цій залі є доволі багато стипендіатів цієї програми: Петро, Ілля, Тетяна Лисун, Борис Філоненко, Сергій Захаров. Можливо, когось і ще не помітив. Тут важливий аспект полягає у тому, що вже наприкінці другого місяця ми зрозуміли по динаміці донаторів і тому, як до нас надходили кошти, що постійно перебувати в emergency mode, постійно перебувати в перспективі одного дня виживання, можна зійти з розуму як з точки зору нас як організації, так і аплікантів. Це те, що ставить у глухий кут дуже багатьох іноземних колег, коли їм кажеш, що навіть під час війни людям надзвичайно важливо створювати візію майбутнього. Тобто певний горизонт, до якого вони можуть рухатися. У нашому випадку такою чарівною паличкою стали тримісячні стипендії для митців, мисткинь, культурних працівників і працівниць. Тож повертаючись до запитання, я думаю, що культура є водночас і дуже експериментальним, і дуже sustainable, тобто дуже стійким через свою горизонтальну структуру плацдармом творення майбутнього. Вона надає нам шлях довіри між насправді дуже різними гравцями, учасниками, які взаємодіють із культурою; це також має і безпосередній економічний зв’язок.
І те, що сказав Петро, мене теж надзвичайно тривожить — brain drain, відтік, евакуація мізків. Дуже важливо, щоби тим, хто поїхав, було куди повертатися. Holding the fort, збереження цього поля і його розвиток — мені здається, це і є та важлива місія, яка й дає нам зараз право говорити.
П.Р.: Я ще додам про культуру. Для мене культура — це те, що мені передали батьки. Мама, регіон, де я виріс, діалект, яким я розмовляю, гостинність, історія. Культура для мене зараз — це дім, досвід громади людей, наших поколінь. Дім, місце спокою. Сьогодні якраз розмовляв з Олею Балашовою про свою роботу, над якою колись працював. Вона є у відкритому доступі, називається «Прагнення дому».
Як я надихаюся? Поки що, якщо щось і роблю, то «у другу зміну». Робив відеоперфоманси — після першої ночі, коли очі червоні від новин. І вони виходять таким відбитком часу, невиспаності. Зараз енергія розподіляється так, що вона йде туди, де найбільше потрібна.
Як я роблю? Так це треба робити! Це просто потрібно робити, це не обговорюється. Просто праця, яку мусимо робити.
Відвідувачі публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Н.Ч.: Мені теж про це йдеться. Я колись бачила, це, здається, Kinder Album у своїх інтерв’ю говорила: «Я так роблю, тому що я по-іншому не можу». Це просто спосіб життя, в який ти стверджуєш, що ти не тільки живий, але й здатний до осмислення. Здатний видихнути і кудись віддати пережите.
Мені також болить та тема, яку підняв Ілля — відтік мізків. Є багато художників і художниць, які поїхали за кордон, і багато художників і художниць, які залишилися в Україні — і ми не порівнюємо ці два досвіди, тут немає гіршого і кращого. Всі люди заслуговують на те, щоби думати про свою належну безпеку та отримувати її. Але мені інколи здається, можливо, це моє суб’єктивне враження, що всередині цієї спільноти стався певний розкол. Ніби часом художники й художниці з різними досвідами не те що не можуть знайти спільну мову, але в них стався розсинхрон певною мірою. Чи у вас теж є якесь таке відчуття чи, навпаки, здається, що це не є якоюсь проблематичною зоною на майбутнє?
У тому сенсі, що відчувається розсинхрон сприйняття і навіть спілкування. У мене є знайомі, які кажуть, що їм важко спілкуватися з тими, хто виїхав, адже вони не розуміють, що я пережив і переживаю тут і зараз. Нібито в художників, які перебувають за кордоном, більше можливостей до художньої практики, хоча це теж дуже спірна теза.
А.К.: Я зустрічала такий розсинхрон скоріше у коментарях у Facebook. Мій досвід показує, що коли люди починають говорити одне з одним, вони знаходять шлях одне до одного. Це такий феномен коментарів у Facebook, коли здається, що ми всі анонімні, хоча ми не анонімні. Або ж такі якісь віддалені.
Цей досвід є різним, але я вбачаю у цьому величезний шанс. Досвід всередині мистецької спільноти, з якої можна потім синергувати щось дуже-дуже цікаве. Я не знаю, звісно, але я дуже хочу просто закликати людей говорити одне з одним. Я повністю розділяю те, що сказала Наташа, що кожен і кожна заслуговують на належну безпеку. Якщо людина вирішує їхати, значить, вона вирішує їхати. Якщо людина вирішує залишатись, вона вирішує залишатись. Ці рішення персонально не обговорюються, але ми можемо використати цю різність у досвіді для того, щоби вийти на якийсь новий рівень.
І.З.: Я також не бачу конфлікту у тому, що є різні досвіди. Навпаки, мені здається, що це лише додає інгредієнтів, які можуть видавати нам різні смаки. Єдине, просто, що на психологічному рівні в мене є приклади, коли мої друзі і колеги виїхали, скажімо, в Берлін або Париж у перші дні, і вони себе почувають у десятикратно більшій тривозі, ніж я під час повітряної тривоги у центрі міста. І це навіть не через фізичну загрозу, а скоріше тут має місце ось цей момент, з якого ми починали — про внутрішню відповідь людини на постійне запитання «Чи я на своєму місці? Чи роблю я те, що я можу?». Це внутрішній діалог, в якому люди можуть дуже сильно себе накручувати в сенсі вини. У багатьох з тих, хто зараз за кордоном, є цей внутрішній моторчик вини «я виїхав, значить, я недостатньо допомагаю, недостатньо роблю те або інше, і взагалі, це немає жодного значення». Але тут теж, на мою точку зору, відповідь формується через довіру і розмови. Тому що, здавалося би, але дуже багато тих суперконфліктних ситуацій, що зароджуються в Instagram, розгортаються у Facebook та завершуються у Twitter, стаються насправді через те, що люди не мають сеансу довірливої бесіди з розумінням усіх причин, хто і що мав на увазі. Ми живемо у здогадках: «Мені здається, що хтось поставив занадто агресивну точку після свого речення під моїм коментарем». І це створює подібну психологічну динаміку.
З мікрофоном — Ілля Заболотний, учасник публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Утім я думаю, що війна — це марафон, і тут теж потрібно розкладати свої сили як професійний спортсмен. Бо вигорання є для всіх: тих, хто створює певні можливості, тих, хто працює, тих, хто вкладається і живе на ще одному внутрішньому моторчику «ще два-три тижні, ще два-три тижні». Я, наприклад, можу про себе сказати, що в мене була певна внутрішня криза приблизно на сотий день війни. Весь цей час до цього я жив, розуміючи все, але в той самий час, що от ще два-три тижні, і буде видно вихід із тунелю. Але у певний момент ти усвідомлюєш, що це може тривати безмежно. І саме тоді ти усвідомлюєш, чому варто займатися культурою, адже культура може допомогти, як би це страшно не звучало, жити з війною. Не відкладати життя на «після війни» або замикатися, а саме жити з війною у повному сенсі цього вислову.
П.Р.: Щодо мого спілкування з друзями та знайомими — це також і про досвід резиденції, звісно. Багато моїх друзів ще раніше виїхали в Америку або ще кудись, і навпаки, це дало певний зв’язок нас як спільноти українців. Бо багато хто їде в інші країни і пропадає, інтегрується там. І саме зараз, нам дуже важливо, що завдяки закордонній спільноті, яка нас підтримала, ми маємо змогу робити резиденцію протягом двох наступних років. Антон Варга, мій друг у Нью-Йорку, або Нікіта Кравцов у Парижі, або от представниця Європейського культурного фонду, що приїхала з Амстердаму. Я їх не знав, подав заявку; вона приїхала і каже: «Я з Перечина». Це місто у нас там у Закарпатській області, близько від Ужгорода. Каже: «Я за вас там так голосувала і наполягала надати вам фінансування!». І це було так приємно, адже я її не знав до того. Тож це було таким підтвердженням, що ми діємо як спільнота, де би не перебували українці — тут чи за кордоном. Ми є такою культурою, «культурою разом».
Н.Ч.: Хочу тепер поставити останнє запитання і дещо підсумувати нашу розмову тим, про що ми багато згадували протягом неї, а саме візією майбутнього.
У мене теж було таке враження, що ось ще три тижні, і все, ше три тижні, і все. А зараз ми розуміємо, що це горизонт існування з війною може бути достатньо тривалим. Як у цьому безкінечному відчутті нестабільності, браку ресурсів і підтримки з боку держави — культура була достатньо недофінансована і до того, і зараз витрати будуть лише скорочуватись — планувати та організовувати своє майбутнє? Так само, мабуть, відбувається і в інших інституціях, адже горизонт планування кожного разу ще більше схлопується, і кожного дня може настати щось нове, що матиме значний вплив. Отже, давайте спробуєм подумати, як ми можемо спланувати своє майбутнє на таку невизначену перспективу? Чи взагалі це можливо зробити?
По-перше, мені здається, що неможливо видавати рецепти у таких випадках…
Н.Ч.: Окреслити можна.
І.Л.: Так, окреслити можна! По-друге, коли держава в чомусь недофінансовує культуру, інколи це на краще. Як-от, наприклад, якщо пам’ятаєте, коли десь на перший місяць розкритикували запропоновану айдентику, і купою, тисячами коментарів у Facebook це змінили. Тому, буває, не так це погано.
З мікрофоном Ілля Левченко, поруч — Альона Каравай — учасники публічної розмови «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
І знов-таки, хочу нагадати те, що Тарас Лютий (філософ, викладач і письменник — прим. транскрибатора) перший зауважив — в Росії було буквально юридично закріплено, що всі культурні заходи, які фінансується державою, вони відбуваються у певних межах і підзвітні державі. Це, як мені здається, абсолютно логічні речі, і ми бачимо, що з цим трапилось. Тому тут, якщо вже виписувати рецепти, мають бути зустрічні кроки. Тобто щоби з’являлися люди та організації, які розуміють, навіщо підтримувати культуру, і з’являлися ті, хто працює в культурі. Це дуже взаємопов’язані речі, і мені здається, що війна на жаль/на щастя прискорила цей рух, каталізувала появу і однієї сторони, і іншої. Важливо це підтримати, навіть коли закінчиться війна — ми всі віримо, нашою перемогою.
А.К.: Я не знаю, як планувати майбутнє. У кожному випадку, коли я не знаю, що робити, я роблю резиденцію. Ми з Анею Потьомкіною планували другу резиденцію «Робоча кімната №2», і я Ані сказала: «Аню, давай зробимо резиденцію на тему майбутнього». Аня подивилася на мене як на трохи навіжену: «Альоно, яке майбутнє?». Я сама не знаю, яке майбутнє. Я дуже вдячна, що на цю нашу резиденцію знайшлися двоє кураторів: Борис Філоненко і Катя Бучацька (українська художниця — прим. транскрибатора). Open Call триває до 27 липня (вставлю навіть трошки реклами). Подавайтесь! Я буду на резиденції підслуховувати, як працювати із майбутнім, для мене це суперскладна тема зараз — що це таке, як і чому.
Але для мене це заразом і відповідь, навіщо нам культура, тому що коли виникає запитання, на яке я не знаю відповіді, я звертаюся до мистецтва. І це саме те, що я роблю у цьому випадку.
П.Р.: На все воля Божа! (сміється). Що ж. Маємо план резиденцій до кінця 2023 року. Він скромний, але є колеги, які хочуть його розширювати. Як не дивно, вперше під час [повномасштабної] війни почав займатися далекосяжним плануванням резиденцій. Раніше теж було, але не так. План і розподіл праці потрібні, щоби не загнутися. А як, ще раз, звучало запитання?
Публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Н.Ч.: Як можна планувати майбутнє в ситуації, коли нічого не зрозуміло і все не визначено?
П.Р.: Це нова реальність. Коли почалася [повномасштабна] війна, я себе спитав — чому взагалі війни? Одразу пригадалися полотна великих майстрів, де завжди зображувалися війни, і історія, де теж завжди війни, війни, війни. Вони завжди є, і ти якось зараз починаєш це по-іншому розуміти. І треба працювати.
Можу знову повернутися до того, що лінія фронту, епіцентр подій трохи відсунувся, слава Богу, і тільки тому ми можемо працювати, як культура. Бо інакше ми би лише евакуювали культуру. Або, не знаю, були би в неволі, як це бувало раніше. Закарпаття 700 років було нацменшиною. Якось мене запросили як художника по перфомансу до Перемишля, і я спілкувався з національними меншинами, тобто з українцями [у Польщі]. Після виступу якось ішли, і одна молода жінка сказала: «Ну та, ми тут національна меншина». І це спілкування дало мені зрозуміти національну меншину угорців на Закарпатті зараз. І також дало мені зрозуміти, я це знаю, що закарпатці, русини — це українці все-таки. Бо коли в історичній книзі Ольги Токарчук був епізод у Ратині: головна героїня приїжджала з Вроцлава, і вона не говорила по-польськи, вона говорила по-русинськи. Тож усе ж таки це українці.
Я зрозумів, що Закарпаття має 700 років існування як національна меншина. Так само Україна була довгий час у неволі. І ми би зараз були культурою в неволі і чекали би знову якогось Шевченка чи якогось часу. До речі, можна поговорити про Шевченка або того ж Шандора Петефі, який вважається національним героєм Угорщини. Тобто наскільки сильну зброю має культура, а саме слово.
І.З.: Я би сказав, що Ілля влучно зауважив, що зараз не час роздавати рецепти. Я думаю, що зараз просто той час, коли немає рецептів. Весь світ, величезні міжнародні організації, характер політичної мови вказують на те, що дуже прості й чіткі речі чомусь не можуть бути проговорені. Чомусь ООН, ОБСЄ не можуть називати речі своїми іменами, і це дуже фруструє. У мене, наприклад, протягом перших тижнів, коли я наводив фокус, що ж робити, була величезна фрустрація до того ж business as usual, тобто звичайного підходу до речей у культурній дипломатії. Речі не могли називатися своїми іменами, і оприявнився розрив між тим, що відбувається в реальності, і глобальним суспільним договором про те, що і як ми називаємо та за якими правилами ми працюємо. І зараз цей стіл, цей договір знаходиться у повітрі. Він піднятий, розлітається на частинки. І як мені здається, нам важко і тривожно від відповідальності. Тобто у нас є історичний шанс, історичне вікно, можливість переписати business as usual, уявити щось, експериментувати. З однієї сторони, війна загрожує, але з іншої вона дає такий собі історичний мандат говорити правду.
Публічна розмова «Стратегії підтримки в часи війни», 23.07.22
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал
Яскравим прикладом цього є Зеленський, який, увірвавшись у політичне життя світу, він викинув на смітник політичний словник довгих м’яких словосполучень. Проста чітка правда: «На нас напали. Нам потрібна допомога», «Росія — воєнний злочинець». Мені здається як би це не було важко, важливо створювати цю візію майбутнього, не боятися робити її в чомусь ідеалістичною, і просто крок за кроком впроваджувати її в залежності без обставин. Розуміючи, що ця візія майбутнього має повне право змінюватися у формі, кольорі, масштабі кожного дня.
Н.Ч.: Дуже дякую. Останнє, що би я хотіла сказати: на мою думку, як показали ці п’ять місяців [повномасштабної] війни, наше майбутнє можливе разом. Наша перспектива така, що нам потрібно розбудовувати міжінституційні зв’язки, горизонтальну співпрацю. Те, що показало повномасштабне вторгнення — є дуже багато речей, які вирішуються не грошима, а людьми, взаємопідтримкою у спільноті. Це те, що ми збудували за роки незалежності, і те, що стане запорукою нашого майбутнього на багато наступних років.
Дякую вам дуже розмову, гарного вам вечора і ночі без тривог. Сподіваємося побачити вас ще у Мистецькому арсеналі. Дуже дякую.
