fbpx

Творити в Україні: передумови для розквіту/розвитку культуриПро Нас

Творити в Україні: передумови для розквіту/розвитку культури

Олеся Островська-Люта

Генеральна директорка Мистецького арсеналу

Я хочу почати з міркування про креативність. Ми всі знаємо це слово: воно все більш популярне і, здається, стосується усіх сфер життя. Треба бути креативним у бізнесі, в політиці, в педагогіці, в науці, в щоденному житті. Всюди і завжди. Бо світ турбулентний, професії майбутнього непередбачувані, а виклики велетенські, і самою лиш логікою їх не здолати. Але що таке ця креативність і де її акумулятор? Що підживлює нашу креативність? Креативність або – іншими словами – творчість.

Творчість – це здатність створювати нові комбінації: поєднувати раніше непоєднуване, розколювати вічне, уявляти неіснуюче. Частиною творчості є наполеглива спроможність це неіснуюче втілювати у якісь дивовижній або дивакуватій формі. Як бачите, творчість – це те, що забезпечує нам можливість розвитку. Це наш засіб опанувати світ. Завдяки творчій уяві, зокрема, людина зуміла стати пануючим видом на планеті – добре це чи погано.

І ось де лежать найтовстіші поклади творчості? Зазвичай, у культурі і науці. Це саме ті сфери, де енергія непрактичної думки цінується найбільше. А що може бути менш практичним, ніж нова комбінація, нове поєднання, яке ще не існує в умах людей, а тому не має застосування? Саме звідси ці нові комбінації починають свій рух, це їх вихідна точка. Із філософії, літератури, музики, мистецтва. Скажімо, з філософії – основні політичні ідеї і форми суспільного устрою (ми ж усі пригадуємо зв’язок між Марксом і комунізмом або між Локком і американською конституцією); з літератури – цілі моделі поведінки (пригадуєте вислів «чеховская девушка»?); з мистецтва – маса усього: продуктовий дизайн, інтер’єри, графічний дизайн, маркетингові прийоми тощо, тощо. Все це містить у собі культура, як резервуар нашої з вами творчості. Тому культура – важлива. Для здорового суспільного життя – дуже важлива.

Давайте тепер подивимося, що з культурою відбувається в Україні. Як ми з вами, наше суспільство, з неї живимося і що робимо, аби зберігати її поживність для нас. Чи легко творити в Україні?

Оскільки культура базується на творчості – здатності творити нові комбінації, то вільна гра, обмін ідеями має тут велетенське значення. А раз це вільна гра, то тут не може бути статичності. Тут усе рухається, комбінується все з усім, постійно змінюється і апробується щось нове чи призабуте старе.

Що це значить? Значить, що для розвитку культури і, зокрема, для розвитку мистецької творчості, потрібні дві передумови. Без них нічого не буде. Оці дві передумови – це свобода і ресурси.

Свобода вільно вигадувати, комбінувати все з усім і уявляти нові неіснуючі форми. І ресурси, аби ця вільна гра уяви узагалі могла існувати. Впродовж 20 століття ми багато разів бачили, що виходить без свободи – культура СРСР після знищення новаторів раннього СРСР. Творчість періоду Застою. Це нудна культура контрольованих державою творчих спілок. Запилений нафталін, проти якось постало нове покоління художників із горбачовською відлигою. Або все ще існуюча то тут, то там шароварщина, яку так зневажає міська молодь.

А що буває без ресурсів? Чарівна культура квартирників і тісних мистецьких тусовок. Езотерична, незрозуміла для більшості суспільства. І практично не впливова. Такою тривалий час була весела українська мистецька сцена 1990их. Про неї жартували: «тут є 100 художників, якщо рахувати з дружинами і тещами». Це світ крихітних галерей і майже родинного мистцетького життя в підпіллі. Тоді як для потужного розвитку, який означає теж вільний доступ до культури для максимально широких кіл суспільства, потрібні обидві ці передумови: свобода і ресурси.

Так я думала ще зовсім нещодавно: моя думка змінилася, але лише частково. Тепер я вважаю, що крім свободи і ресурсів потрібні ще дві речі. Потрібна інфраструктура. Тобто, канва, каркас, на яку лягають ці ресурси, і на яку спирається ця свобода. Що таке інфраструктура для культури? Це інституції: музеї, філармонії, студії, галереї, лабораторії, театри, видавництва, продюсерські центри і фестивалі. І це також стипендійні програми, чиє завдання – підтримка життєвих потреб авторів на період активної роботи над твором. Без цих інституцій, навіть при наявності грошей і кваліфікованих людей, усе ніби зависає в повітрі. Професіонали не можуть знайти точку прикладання, а гроші застрягають у пляшкових горличках, не доходячи туди, де вони потрібні.

А для того, щоб ці інституції працювали в повну силу, потрібні адекватні їх природі інститути – правила і загальні системи. Тобто, закони і органи, що діють з презумпцією користі для громадянина.

Брак спроможних інститутів та інституцій – це загальноукраїнська проблема, їх бракує у всіх сферах, і культура не виняток. Так само, як відсутність якісного університету і дослідницького центру не дозволить вам зробити науковий прорив, як брак ефективного незалежного суду не дасть досягти правосуддя, так і слабкість музеїв і академій мистецтв стає перешкодою для розвитку культури. Не меншою перешкодою стає неймовірна зарегульованість публічної сфери, де всі закони і правила спрямовано на те, щоб контролювати і обмежувати, а зовсім не на те, щоб ростити і плекати.

Тоді як культура не росте сама по собі, культура – це те, що обробляють, плекають, культивують. І водночас вона сама є, так би мовити, обробкою душі – саме в такому сенсі це слово впровадив давньоримський урядовець і філософ Марк Туллій Ціцерон в 1 ст. до н.е. Тобто, у нашому з вами сенсі, культура є резервуаром і, водночас, інструментом креативності, котрий сам постійно потребує турботи. А значить, грошей і професіоналів – це ресурси. Інфраструктури – це інституції: всі ці необхідні музеї, галереї, музичні школи, культурні центри як-от Мистецький арсенал. Адекватних правил, спрямованих на зростання, а не контроль, і свободи. Без неї нічого не виросте при найщедріших інвестиціях і найкращих інституціях. Точніше, не виросте нічого цінного. 

Що з цих чотирьох передумов є у нас в Україні? І в якій формі?

Перша і найбільш фундаментальна передумова: свобода. Ще недавно я б сказала вам, що так, із цим все ок. Однак, якщо порівняти ступінь свободи висловлювання нині і в умовному 1998му або 1994му, ми одразу помітимо, наскільки цей простір свободи скоротився. Це прекрасно видно на прикладі сучасного мистецтва. Двадцять років тому воно було набагато гострішим, радикальнішим, здавалося, для нього не було табу. Сексуальність була нестримною, політична сатира уїдливою і безстрашною. Наприклад, знаменита акція художньої групи Фонд Мазоха «Мавзолей для президента»: на сходах Національного художнього музею України стояла портативна електроплита, на ній – трилітрова банка зі смальцем. Із нагріванням смальцю він танув, ставав прозорим і всередині глядачі бачили фотографію тодішнього президента Леоніда Кучми. Це було напередодні виборів. Акція висміювала саму думку про авторитет влади, обертала на глум символічну владу президента. Або, скажімо, акція Олександра Гнилицького «Спляча царівна», коли центральними вулицями Києва несли жінку у скляному гробі – як висловлювання про міфологічні структури світосприняття в щоденному житті. В тому, як думає і уявляє світ звичайний мешканець тогочасного міста. Нині висловлювання здебільшого м’якіші. У тому числі і через реальну небезпеку для художників з боку різноманітних ультраправих груп. Але головно через те, що ступінь допустимого в суспільстві знизився. У 1990их українське суспільство було настільки шоковане, що не відчувало нічого. Зачепити, мобілізувати його з допомогою художнього жесту було майже неможливо, тому художні жести були настільки гострими. Однак, ми все ще вільне суспільство із слабкими, але демократичними інститутами. У нас є вільні вибори, плюралізм думок, право бути незгодним (хоча тут обмеження є), право критикувати, і навіть право бути інакшим (скажімо, геєм), щоправда ризикуючи при цьому здоров’ям. Тобто, з деякими застереженнями, але свобода як передумова творчості в нас є.

Що в нас із ресурсами? Слабка, турбулентна економіка в стані війни. З цим усе доволі погано, але значно краще, ніж у згаданих 1990их. Звідки беруться гроші в культурі? Якщо ідеться про літературу, то видавничий ринок, ринок книг суттєво ожив і тут навіть з’явилися невеликі кошти для письменників. Але це все настільки незначні гроші, що жоден літератор не може на них вижити, а натомість працює перекладачем, журналістом, викладачем, спортивним коментатором, дипломатом чи юристом. Хто що може. З ‘явилися деякі можливості з продажу картин для художників. Але це в буквальному сенсі «деякі можливості». Лише кілька митців живуть із продажу творів – просто тому, що в турбулентній економіці мало сміливців, закоханих у мистецтво, аби ці твори купувати. І аби тебе купували, ти маєш бути або дуже крупним для місцевої сцени, або мати закордонну галерею (це буквально одиниці художників). В Україні наразі немає ринку вторинного продажу мистецтва, отже немає справжнього ринку. Приватних грантових і стипендійних програм немає. Але вже низку років працює Українське державне агентство з питань кіно, яке надає фінансування на кіновиробництво, і ви – мабуть – помітили, як стрімко збільшилася кількість українських фільмів? А віднедавна з’явилися скромні, проте дуже потрібні європейські програми. І справжнім гейм-ченджером цього року став щойно заснований Український культурний фонд, який вже розподілив близько 200 млн. грн. Який висновок? З ресурсами ще скрутно, але не фатально. Вони є, і їх кількість та доступність зростає.

Що в нас з інфраструктурою? Переважну більшість інституцій ми успадкували від Радянського Союзу. Це музеї й бібліотеки із застарілими підходами і консервативним персоналом. Ви легко помітите різницю в підходах новостворених і старих інституцій. Серед цих новостворених, наприклад, Мистецький арсенал або Центр Довженка. Проблема в тому, що такі нові інституції є, здебільшого в Києві, тоді як інституційна мережа багатьох міст часто за підходами така ж як у 1970 році: страх перед експериментом, уникання роботи з митцями напряму, боязнь, а тому непривітність до відвідувачів і – що головне – не розуміння своєї місії служити суспільству і стимулювати творчість. Тому тут у нас результати такі собі: не все фатально, але далеко від прийнятного.

І останнє – правила. Це, мабуть, найважче. Як я вже казала, ми живемо з правилами – законами, традиціями, підходами розмаїтих державних органів – напрацьованими ще в УРСР. Тоді головним підходом, policy, був контроль. Пам’ятаєте фразу, яку приписують Леніну: «Краще покарати сто невинних, ніж пропустити одного винного?» Це і був основний підхід радянської політики. І він зберігся до нині, попри те, що перед нами геть інші завдання. Нам потрібен розвиток як повітря, але наші закони спрямовані рівно в протилежний бік. Особливо це стосується інституцій державного сектора: тих самих музеїв і бібліотек. Це і є одна з причин їх консервативності і неготовності ставати майданчиками для творчості – вони щохвилини ризикують порушити якийсь регуляторний акт, котрими їх роботу обплутано наче липкою павутиною. Починаючи з показчика професій, згідно з яким можна виконувати оплату праці тих же митців, і закінчуючи наказом Міністерства фінансів з вичерпним переліком послуг, на які можна скеровувати кошти. І не питайте тут про інновації. Їх не передбачено. Отже, з цим геть зовсім погано і тут непочатий край роботи. Це реальне і дуже болісне обмеження для творчості та новаторства в Україні.

Підсумовуючи, ці чотири фактори – свобода, ресурси, інфраструктура, правила і підходи – створюють рамку креативності в Україні. І вона нерівна. Якщо непогано зі свободою і стає краще з ресурсами, то слабенько з інфраструктурою і геть погано з інститутами. Чи при цьому творити в Україні можна? Звичайно, можна! Подивіться, скільки всього відбувається, яке насичене культурне життя Києва! І уявіть, що було б, якби не було цих факторів стримування! Уявіть, який потенціал творчості у нас із вами! Який ми маємо резервуар і яким багатим був би він для наших із вами потреб, якби ми зуміли розвивати і використовувати його повною мірою.

Що робити? Все залежить від вашої ролі. Кожен з нас може зробити дещо на своєму місці. Хтось може змінити закон, а хтось заснувати приватну програму. Але є одна річ, яку може зробити кожен з нас. Ми всі можемо живити ресурсами нашу культуру. Як? Часто відвідуючи музеї, театри, філармонії – купуючи квиток, ми фінансуємо ці інституції. Читаючи якомога більше виданих в Україні, і бажано українською, книжок. І так, для цього книжки треба купувати. Відвідуючи сеанси українського кіно в кінотеатрах, навіть, якщо фільми нудні і не дотягують до нашого стандарту. Ми повинні. Це просто наш обов’язок. Само собою нічого не виросте. А значить, ми не матимемо, звідки підзарядити свої акумулятори креативності.

Насамкінець, я хочу розповісти вам історію, яка сколихнула весь культурний світ. Нещодавно, на початку вересня найбільший музей Латинської Америки – Національний музей Бразилії у Ріо-де-Жанейро – згорів дощенту. Він зберігав 20 мільйонів експонатів. 20 мільйонів. Тут були записи зниклих мов – і їх більше не відтворити, – унікальні рештки динозаврів, архів наукових праць за понад сто років, неповторні колекції амазонських комах – можливо, більше їх не зібрати, узагалі, – першорядні твори мистецтва, манускрипти і зразки доколумбового вузликового письма. Це все згоріло. Чому? Тому, що музей не мав системи пожежогасіння. Уряд просто не виділяв на це коштів, це постійно було не на часі. Загалом бюджет цього музею-гіганта складав щось із 60 тисяч доларів на рік. Це копійки. І ось на хвилі розпачу бразильський письменник Пауло Коельо поставив питання: як так трапилося, що найцінніший музей велетенської Бразилії мав лише 150 тисяч відвідувачів на рік (а це приблизно на 100 тисяч менше, ніж відвідування Мистецького арсеналу у 2017 році) при мільйонах бразильських туристів, які охоче відвідують прекрасні музеї закордоном. Але – виходячи з цифр – майже ніколи не ходили до Національного музею Бразилії. Як усі ці бразильці допровадили до занепаду настільки важливу для самих себе скарбницю? І далі він запитав: «Що тепер буде з нашими душами?»

Я заохочую вас поміркувати про цей випадок і сформулювати відповідь для себе, що ж я роблю для своєї душі? Як культивую свій резервуар творчості? І які мої кроки, аби творити в Україні було легко.