Хто такий куратор. Конспект дискусійПро Нас

Хто такий куратор. Конспект дискусій

З нагоди вручення Національної премії імені Тараса Шевченка Мистецький арсенал провів онлайн-дискусії щодо ролі куратора та її генеалогії в сучасному українському мистецтві. Вперше за 60-річну історію премії робота куратора відзначилась номінацією (кураторка Олена Живкова) та перемогою (Музичне агенство «УХО» як кураторський проєкт).

«Кураторство: звідки з’явилась ця практика в Україні, ключові події і постаті у її розвитку» — ця дискусія відбулась за участі директорки Мистецького арсеналу Олесі Островської-Лютої, художниці і членкині Комітету з Національної премії ім.Т. Шевченка Влади Ралко, головного мистецтвознавця Музею кіно Довженко-Центру Марини Скирди та куратора проєктів сучасного мистецтва Мистецького арсеналу Олександра Соловйова. Модерувала дискусію Тетяна Пушнова, керівниця комунікацій Мистецького арсеналу.

Усі присутні так чи інакше були причетні до перших кураторських проєктів України, зокрема, було згадано виставку «Прощавай, зброє», що відбулась в стінах Мистецького арсеналу у 2004 році ще до заснування Національного культурно-мистецького та музейного комплексу. Куратором тієї виставки був Олександр Соловйов, а однією з учасниць —  Влада Ралко. 

Олеся Островська-Люта зазначила:

💬 «Мені видається цікавим те, що ніхто з нас тут не є дослідником, ми всі є очевидцями. Ми всі виросли разом з цією кураторською практикою.»

Олександр Соловйов так говорить про започаткування та розвиток практики кураторства:

💬 «Золота ера кураторів починається в Європі та Північній Америці з 70-х років — за кожною виставкою, яку робив куратор, стояло певне відкриття, нове слово в мистецтві. Україна довший час стояла в стороні від цих процесів, в українській практиці слово “куратор” асоціювалося більше з “мистецтвознавець в штатському”, який був всевидящим партійним оком при організації Спілки художників України.»

Олександр Соловйов вважає, що українське кураторство визріло з андеграундного середовища — нонконформістські виставки, нонконформістські рухи. Учасники самі ставали кураторами. Можемо назвати їх «протокураторами».

💬 «Якщо говорити про легітимний стан, то кураторство оформилося з “перебудовою” — кінець 80-х-початок 90-х. Тому що раніше виставки робилися колективно, був виставковий комітет. Крім того, що там слідкували за професійним рухом, це був також ідеологічно спрямований орган. Тому, коли ця система рухнула, на початку 90-х її замінила ринкова модель мистецтва — з’явилися галереї, приватний сектор. Радянські комітети виявилися непотрібними. І для тих, хто займався організацією виставок (в тому числі і я), постала необхідність робити щось абсолютно нове. З новим колом художників», — додає Олександр.

Яка ж ситуація постає сьогодні?
На думку Олександра Соловйова, фігура куратора змінюється. Він перестає бути гуру, яким був наприкінці 80-х і початку 90-х — метахудожником, «художником художників». Зараз він стає співучасником проєктного дискурсу. Говорячи про інституціоналізацію практики, Олександр зазначає:

💬 «Інституційно кураторство затвердилось з діяльністю Центру сучасного мистецтва Сороса. З’явилися гранти саме на проєкти.»

Цю думку продовжує Олеся Островська-Люта:

💬 «Справді, в Україні кураторська практика пов’язана з Центром Сороса. Тобто з уявленням, як функціонує мистецький світ в Північній Америці, в першу чергу. Таких Центрів Сороса було близько двадцяти в усіх країнах Східної Європи. Між ними був тісний зв’язок, і моделі кураторства функціонували між цими центрами.
Мені видається, що в Україні у 80-х–90-х сильною фігурою був не куратор, а художник. Куратор довгий час був фігурою організаційного типу, і дуже часто це були жінки — дружини художників. Але в кінці 90-х почали з’являтися молоді постаті, котрі не були пов’язані особистими зв’язками з художниками, наприклад, Ольга Жук. Вона перенесла кураторські практики з візуального мистецтва на книжкову сцену — зокрема, на Книжковий Арсенал, який вона організувала відповідно до свого досвіду. Поступово ця кураторська робота почала бути пов’язаною не стільки з логістикою, як з особистим авторським поглядом на якусь проблему або явище.»

💬 «Найцікавіші процеси в кураторстві почали відбуватися з переходом цієї практики від візуального мистецтва в інші сфери — в музику, літературу. І цей перехід дав своїм наслідком появу кураторських проєктів серед номінантів на Шевченківську премію», — додає директорка Мистецького арсеналу.

💬 «Нині ж я бачу дві кураторські лінії. Одна – це інституціоналізовані куратори, котрі пов’язані саме з терміном curare – дбати, турбуватися. Інша – вільні куратори, які працюють з одним художнім висловлюванням. Ця практика більш схожа на художню», – завершує свою думку Олеся Островська-Люта.

До обговорення приєднується Марина Скирда:

💬 «З моєї точки зору, стати куратором у мистецтві без базової мистецтвознавчої освіти неможливо. Але в музеї куратор повинен мати додаткові навички, аби, наприклад, визначати політику колекціонування музею. Аби взяти в колекцію твір, необхідно передбачити, де саме він фізично зберігатиметься і як його реставрувати. А без формального визначення твору неможливо визначити його майбутнє місце в колекції.»

Пані Марина зазначає, що на її думку можна розглядати роль куратора як продюсера для молодих, нових художників, як режисера, який компонує матеріал в просторі і формує певне висловлювання. Роботи художників стають окремими реченнями і словами в цьому кураторському висловлюванні.

Ще одна учасниця дискусії, художниця Влада Ралко, так висловлює свою позицію щодо кураторства:

💬 «Я би не протиставляла фігуру куратора й фігуру художника, ніби художник робить твір, а потім з ним працює куратор. Досвід художника та досвід куратора є дуже дотичними, вони майже збігаються. Коли художник показує свої роботи, він оперує проєктним мисленням — думає про те, чому він показує це тут і зараз.»

На думку Влади куратор, як і художник, працює з тим, що зараз чинне. Коли ми говоримо про твір художника, ми розуміємо його і як закінчений продукт, з яким працює куратор, і як процес.

💬 «Мені дуже подобається слово “проєкт”. Таке заяложене, воно начебто стало загальним терміном, однак це таке викидання, такий жест вперед, таке висвітлювання руху в бік, якого ми не знаємо. Бо, знову ж таки, кожен художник і кожен куратор працює з тим, чого не знає. Він щось отримує вже коли стає глядачем — він же також стає глядачем», – додає Влада.

Друга дискусія відбулась на тему «Кураторство: адаптація практики на різних мистецьких сценах». В обговоренні взяли участь Юлія Ваганова, заступниця директорки Мистецького арсеналу; Любов Морозова, художня керівниця Kyiv Symphony Orchestra, членкиня Комітету з Національної премії ім.Т. Шевченка; Юлія Сінькевич, продюсерка, членкиня Комітету з Національної премії ім.Т. Шевченка; Оксана Хмельовська, кураторка професійних програм Міжнародного фестивалю Книжковий Арсенал.

Учасниці поговорили про те, як трансформується роль куратора у різних видах мистецтва, чим куратор відрізняється від менеджера чи продюсера, а також яку роль виконує куратор у рамках міждисциплінарних проєктів та фестивалів.

Юлія Ваганова, заступниця директорки Мистецького арсеналу, так розуміє роль куратора:

💬 «Куратор допомагає сформулювати певне висловлювання. Це висловлювання може бути досить “диктатичним”: коли куратор має свою власну, дуже виявлену думку, і тоді він використовує художників як матеріал для свого висловлювання. Але куратор є і тією людиною, яка допомагає донести певну ідею, яку висловлюють художники, або яку висловлюють творці».

Юлія згадує, що свого часу в освітніх програмах не йшлося про те, що той, хто робить освітні проєкти чи воркшопи — це куратор. Хоча, насправді, куратор — це людина, яка вибудовує певну логіку подій. Ця логіка мала б дати людині інструмент для прочитання культури, мистецтва і занурення в них. На думку Юлії, те саме роблять зараз куратори і в інших сферах. Вони пропонують ідею, формують її, вибудовують таку послідовність, коли ця ідея допомагає художнику бути найбільш помітним, а його висловлювання може найбільш яскраво і гучно прозвучати.

💬 «Робота куратора полягає в інтерпретації, в контексті. І в цей момент відбувається дуже цікава річ: робота куратора тепер вже перестає бути роботою виключно з одним матеріалом – куратор стає дослідником в різних полях. Неможливо зрозуміти картину доби бароко, не розуміючи музику, літературу, політику, війни, одяг цієї доби, навіть медицину і спосіб спілкування між людьми», – зазначає Юлія Ваганова.

Що можна назвати вдалою програмою фестивалю або події, і як в цьому оприявнюється куратор?
На думку Любові Морозової, художньої керівниці Kyiv Symphony Orchestra і членкині Комітету з Національної премії ім.Т. Шевченка, хороша програма — це коли сенси починають розвиватися самі по собі в тих рамках, які ти виставляєш. Якщо ти правильно усе зібрала і правильно сформулювала вектор або фокус-тему, тоді всередині ці твори починають комунікувати один з одним і вирощують нові сенси, які туди не закладалися. І якщо цей процес, природній, рослинний починає відбуватися, тоді можна говорити про те, що куратор зробив все правильно.

💬 «Для мене робота над кураторською програмою складається з кількох етапів. Спочатку я намагаюся вловити Zeitgeist (“дух часу”), зрозуміти, про що сьогодні треба грати, говорити, і чого чекають на емоційному та чуттєвому рівні глядачі. Наступним іде етап “складання”, коли ти дослухаєшся до митців і відчуваєш, як разом з ними, з цією співтворчістю все складеться в певну мозаїку, і як вибудовується структура цілого, яка, звісно, коригується в процесі. І після того, коли наповнення структури здійснилося, ти дивишся, як все втілюється в життя. Дивишся не лише як куратор, але й як організатор. Іноді ти не встигаєш зловити весь кайф події, а його отримали всі, окрім тебе – ти не встиг за всією організаційною роботою», – зазначає Любов.

Любов Морозова так говорить про внесок музичної агенції «УХО», яка стала лауреатом Шевченківської премії:

💬 «Після проєкту «Архітектура голосу» від Музичної агенції «УХО» стала інакше розглядатися роль куратора. Постав куратор, який не просто формує програму, збираючи розумних і класних людей разом. Після цього проєкту виявилося, що по-старому діяти вже не можна. І на мою думку, дуже важливо те, що люди цим твором змінили не лише підхід до слухання, але й підхід до формування музичних програм.»

Під час дискусії не оминули й теми самої Шевченківської премії:

💬 «Коли ми говоримо про Шевченківську премію — ми говоримо про мрію. Не про щось конвенційне, не про похнюпленого Тараса, який дивиться на дітей своїх, ніби прощаючи їм гріхи. Ми говоримо про те, чим ми хочемо бачити майбутнє. Сьогоднішня Шевченківка про те, що ми намагаємося вказувати через твори мистецтва, які перемагають, що це і є шлях, яким треба зараз йти. Робити сигнали, що культура хоче рухатися туди.
Коли ми вирішували, чим є і чим не є Шевченківка, ми підійшли до глибинних засадничих питань — чим є і чим не є сам Тарас Шевченко. Ми дійшли висновків — це про бунтарство, про поміщення України в європейський контекст, про ті речі, які взагалі є чимось протилежним до традиційного Кобзаря, яким ми його бачимо на горі в Каневі. Ми зрозуміли, що оця бунтарська сутність і провидницька перспектива і є, насправді, сутність Шевченківки, а не навпаки. Ми говоримо не про конвенційність, а про нові шляхи і дороговказ.»

Оксана Хмельовська, кураторка професійних програм Міжнародного фестивалю Книжковий Арсенал, висловлює свою думку про появу кураторства в літературі:

💬 «Я ще пам’ятаю літературну сцену, де було дуже модно бути програмним директором. І всі невелички книжкові фестивалі та виставки мали програмних директорів. Коли з мистецького та візуального середовища [до Книжкового Арсеналу] прийшла культурологиня Ольга Жук, вона ввела поняття кураторства в літературу. І літературна сцена це підхопила. Книжковий Арсенал завжди був трендсеттером певних тенденцій. Міжнародний фестиваль завжди започатковував моду, і тема кураторства у літературі також започаткувалася Книжковим Арсеналом».

Говорячи про Книжковий Арсенал зараз, неможливо уявити його без кураторів і фокус-теми: 

💬 «Коли у 2016 році я приєдналася до команди Книжкового Арсеналу, у нас вже були куратори української програми, дитячої програми, і тоді навіть з’явився куратор-письменник, Юрій Андрухович. Це дуже цікаво – давати письменникові, творцеві кураторську роль. Щоб він поглянув на себе по-іншому і запропонував свою програму. У 2017 році ми зрозуміли, що всієї нашої мозаїки дуже багато, але ця еклектика заважає рухатись далі і підійти до проєкту з більш дослідницького боку, висловити певну ідею. Так у нас з’явилася фокус-тема.»

Міждисциплінарна складова Книжкового Арсеналу також великою мірою залежить від кураторів. «Книжковий Арсенал, звичайно, росте. На певних етапах кураторів стало більше, ми додали музичного куратора, оскільки зрозуміли, що без музичної компоненти дуже складно показати всю міждисциплінарність. Ми зрозуміли, що обличчя Книжкового Арсеналу без важливої музичної події просто не може існувати. І ми почали запрошувати і музичних кураторів. До того ж куратори необхідні, аби поєднати одним зором усю еклектику наших візуальних проєктів – а це майже 10 проєктів одночасно», – зазначає Оксана Хмельовська.

💬 «Ось, наприклад, поруч зі мною сидить Люба Морозова – кураторка музичної програми Книжкового Арсеналу. Або, наприклад, агенція “Ухо”, яка нині номінується, фактично, як кураторський проєкт, на Шевченківську премію – саме на Книжковому Арсеналі у них відбувся дебют, саме тут вони вперше відбулись як цілісний музичний проєкт».

Про кураторство в кіно розповідає продюсерка, членкиня Комітету з Національної премії ім.Т. Шевченка Юлія Сінькевич:

💬 «Практика кураторства близька і дуже зрозуміла в сфері кіно. Серед великої кількості різновидів продюсера, найближчим до куратора стає креативний продюсер. Кураторство в кінофестивальній історії відіграє дуже велику роль. Для нас більш звичні — програмні директори, але, фактично, це і є куратори. Однак це сильно залежить від кінофестивалів – який напрямок обирає, яка місія у фестивалю. Тому що іноді це може бути схожа історія з Книжковим Арсеналом – коли є тема, є рамка. Або це може бути навпаки – абсолютно відсторонена історія, де є перегляд усього найновішого, найкращого, з максимально різних географій».

З огляду на свій 10-річний досвід курування кінофестивалей, Юлія зазначає:

💬 «У кіно, коли формується програма фестивалю, існує велика кураторська роль. Вона може бути колективна, може бути індивідуальна. Але дуже важливо пам’ятати про те, для кого це робиться, хто саме ваша аудиторія і які вона має очікування. І задача кураторської групи – показати не лише те зрозуміле, на що очікує аудиторія, але й щось більш специфічне, щось, що краще пасуватиме в мозаїці програми».

На думку Юлії, робота кураторської групи також дуже важлива під час підготовки ретроспективних програм. Необхідно охопити загальним поглядом усі складові, аби допомогти глядачу опинитися в певній епосі, в певному часі, відчути себе в ньому.

Юлія Ваганова висловлює свою думку про поєднання ролі продюсера і куратора, зазначаючи, що є куратор, який робить проєкт, але також є хтось, хто запрошує цього куратора, художника, робить проєкт саме в цьому просторі для того, щоб зробити певне метависловлювання. Оця людина є більшим деміургом, ніж куратор і художник, тому що вона збирає разом дуже цікаві речі. Такі люди можуть творити неймовірні висловлювання через те, що вони добре розуміють, якого саме куратора, якого художника, в якому просторі, в який час і в якому форматі треба поєднати. Юлія роздумує , як назвати таких людей – куратори, мегакуратори, метакуратори, куратори кураторів?

💬 «Сьогодні це цікаво: роль куратора стає більш гнучкою. Творча людина, яка має власне висловлювання, підіймається вище і може оперувати цим ще вільніше і спокійніше», – додає Юлія.

Учасниці дискусії спробували також поглянути на церемонію нагородження Шевченківської премії з точки зору власного кураторського досвіду різних мистецьких сцен і пофантазувати, в який спосіб кожна з учасниць організувала б церемонію. Запропоновані варіанти неможливо назвати звичайними – від червоної доріжки в Каневі до церемонії нагородження у літаку «Мрія» чи в Софії Київській.