Старт виставкового проєкту «ФУТУРОМАРЕННЯ»: кураторський текст

Мистецький арсенал вкотре перевідкриває культурну спадщину України ХХ століття, і презентує виставковий проєкт «ФУТУРОМАРЕННЯ». Виставка триватиме в Мистецькому арсеналі з 15 жовтня 2021 року до 30 січня 2022 року. Докладніше про виставку можна дізнатися за посиланням. 

Футуризм — яскраве і знакове явище світової історії мистецтва, зароджене в Італії та поширене Європою у перші десятиліття минулого століття одночасно з іншими експериментальними й новаторськими практиками. Невизначеність (марення) та процесуальність важливі для футуристів як концепти творчих пошуків; звідси — назва виставки, яка продовжує перевідкриття Мистецьким арсеналом культурної спадщини України ХХ століття. Ця розфокусованість охоплює не лише футуризм, а й новітні течії в широкому сенсі, що рефлексували щодо мистецтва майбутнього.

У першій третині ХХ століття тривав пошук універсального стилю. Якщо розглянути футуризм у ширшому історичному контексті, відправною точкою стає кубофутуризм — досить обмежений і навіть скандальний для консервативної публіки. Експерименти братів Бурлюків або Олександри Екстер, географічно пов’язаних із Україною, водночас залишались частиною загальноросійського мистецького дискурсу 1910-х як космополітичного. Органічно пов’язаний з процесом індустріалізації й урбанізації, футуризм не набув широкого впливу в межах переважно аграрної провінції Російської імперії. З тих самих причин він не знайшов відгуку й у Австро-Угорщині та, пізніше, на її колишніх територіях, адже тодішня Галичина була «добропорядною провінцією на європейських околицях» (Андрій Бояров).

Напередодні Першої світової війни деструкцію старих мистецьких практик задля їх осучаснення маніфестували кверофутуристи. На відміну від кубофутуризму, пошуковий (кверо-) футуризм звертався передусім до українського контексту. Проте цей напрям піддали остракізму ідеологи національного руху, які буквально сприйняли заклик Михайля Семенка: «Я палю свій “Кобзар”». Це цілком зрозуміло, адже саме міф Шевченка став підґрунтям ідеології відродження нації.

Процеси 1910-х і 1920-х років є наголошено відмінними: хоча й ідейно пов’язані, вони сутнісно різні. Один із фокусів нашого дослідження — панфутуризм: футуристичний експеримент, здійснений в УСРР за сприятливих політичних умов у 1920-х. За суттю, феномен футуризму пасував для того, щоб стати інструментом стратегії націонал-комуністів, які прагнули у власній спосіб одночасно вирішити соціальне і національне питання, подолавши конфлікт між пролетарським містом і дрібнобуржуазною стихією українського села.

Шалені темпи економічних і соціальних трансформацій — індустріалізація й урбанізація, змушували українських футуристів «поспішати». Адаптуючи формальні пошуки до потреб часу, вони «перестрибували» цілі етапи мистецького поступу та заперечували як спадщину минулого, так і практики сучасників. Щоб унаочнити взаємовпливи різних мистецьких течій та подати ширший контекст художніх процесів 1920-х від «формальних» футуристів, які себе так ідентифікували, коло представлених у рамках проекту митців розширено до пошукувачів нової філософії і форми. Тут виявляється спільне зацікавлення усього тогочасного культурного середовища суміжними видами мистецтв, що зрештою втілилось у творенні синтетичних форм.

Ідея синтезу мистецтв ХІХ століття засвоєна авангардистами ХХ-го як так зване «тотальне мистецтво». Це означало руйнування кордонів між життям і мистецтвом. «Мистецтво-дія» відобразилося у тотальному живописі італійських футуристів, що синтезував «звуки, шуми і запахи» та в «синтетичному» театрі батька італійського футуризму Томазо Марінетті, з його наміром «знищити саму ідею рампи, зв’язати нитками переживань сцену і публіку». Уповні ідея «тотального мистецтва» у 1920-х роках втілилася у різноманітних практиках німецького Баугаузу, що поєднував ідеї соціального егалітаризму з принципами функціональності і художньо довершеної промислово-технічної форми в архітектурі і дизайні. Саме ці концепти українські футуристи втілили в поезомалярстві, поезофільмах, синтетичному театрі.

Попри спільнокореневу єдність конструктів футуризму, його національні історії були надто різними, а пасіонарний посил проявлявся індивідуально в кожній країні. Це дозволяє нам говорити про український футуризм як самодостатній феномен, що став частиною «лівого» націєтворчого проєкту в Україні. Він формувався як відповідь на виклики для національної культури, що тривалий час перебувала у стані оборони власної ідентичності. В запеклій полеміці з росіянами, які вважали українців епігонами їхніх власних концептів, українці досить гостро відстоювали своє право вільного творення. Михайль Семенко повсякчас підкреслював: «ми всі вірні Україні, ми революціонери і так далі, але ніхто нам не буде диктувати, як писати». З сьогоднішньої перспективи це звучить особливо наївно. Проте в фіналі історії «імперія завдала удару», а представники новаторських течій були упокорені тоталітаризмом.

Зі столітньої відстані можна порівняти омріяне мистецькою рефлексією майбутнього та втілене. Нинішня хвиля уваги до футуризму не випадкова. В деяких аспектах пошуки 1920-х збігаються з проблематикою сучасного мистецтва — самосвідомості, зацікавлення формою, іронії, бунтарства (Олег Ільницький). Проєкт «Футуромарення» — не лише про мистецтво. Він, передусім, про людину і суспільство, які постають перед викликами доби — соціальними, економічними, світоглядними. Цивілізація повсякчас проходить такий цикл, стикаючись з новим досвідом і неодмінно фантазує про майбутнє.

Автори: Вікторія Величко та Ігор Оксаметний, куратори виставки.