Про нас

Кураторський екскурс у виставку «Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!»

Виставка «Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!» — ще одна ланка програми репрезентації визначних імен у новітній історії українського мистецтва в Арсеналі як музейній інституції. Вона є продовженням низки вже реалізованих великих персональних виставок, але, на відміну від них, показує творчість митця як концептуально цілісний та експериментальний за характером художній проєкт. У цьому випадку ретроспективна, колекційна й архівна частини органічно вплітаються в експозиційну тканину режиму «тут і зараз», режиму work in progress, режиму інтеракції.

Творчість Сагайдаковського охоплює вже понад три десятки років, і кожен період має свої виразні риси. Водночас викристалізовується й наскрізна узагальнювальна лінія, яка дає змогу побачити неповторну ідентичність художника. Він є автором численних фігуративних живописних творів, експресіоністичних за своєю манерою, у яких домінує монохромна гама. Використовує незвичайні матеріали (старі килимки) як основу та пігменти природного походження, що підкреслює його свідоме тяжіння до аскетичності, анігіляції живописного медіуму. Такий прийом, хоч як парадоксально, надає живопису особливої густоти та пронизливості, емоції, близької до миготливої істерії. Цей стан можна категоризувати як афективний атлетизм — термін Жиля Делеза, що був використаний в есе про творчість відомого британського митця Френсіса Бекона. Роботи цього художника свого часу вплинули на Сагайдаковського, як і його безпосередній учитель Роман Сельський, спадкоємець європейської живописної традиції у Львові.

Андрій Сагайдаковський
Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал

Андрій Сагайдаковський є автором багатьох радикальних інсталяцій, що абсурдизують і деконтекстуалізують виставковий простір. Він використовує незвичайні, біотактильні засоби, аномальні звуки, їдкі та специфічні запахи, «трешові» матеріали, зумисне кострубаті написи. Його інсталяції буквально огортають і водночас розщеплюють замкнену структуру виставкового простору. Це дає змогу звільнити утилітарні об’єкти від вікової сили тяжіння, трансформувати їх у фізичному, функціональному сенсі, а насамперед в асоціативному, образному. Ось дуже точне спостереження Єжи Онуха, який не раз працював із художником у кураторських проєктах: «Андрій Сагайдаковський доводить усім нам матеріальну якість «неякісності». У своїх інсталяціях із великим напруженням художник створює модель фіктивності, яка є реальнішою за дійсність». У цих словах криється й ключ до декодування назви проєкту, де стрижневим є слово «декорація». Власне, декорації — місце, де живе ілюзія. Автора, зокрема в його інсталяціях, віддавна захоплює створення ефекту занурення в об’ємну картину, такого собі ефекту 3D-сприйняття, проте принципово без дигітального інструментарію. Здебільшого це були окремі кімнати чи просторові вузли. Показовою тут є виставка «Явна таємниця» в київському ЦСМ Сороса наприкінці 1990-х. В Арсеналі ж ціла розгорнута система таких кімнат і вузлів. Декорації в цьому проєкті виконують кілька функцій. Передовсім вони покликані створити візуальний образ «експозиційного спектаклю», який розгортається в залах. За характером і походженням асоціюються із симультанними декораціями, що були поширені ще в церковному середньовічному театрі. Це такий тип оформлення театралізованого дійства, що дає змогу по прямій лінії одночасно розмістити на сцені всі необхідні для вистави декорації. В Арсеналі теж одна лінія — анфіладна, тільки замість сцени тут склепінчастий простір виставкових залів, дещо схожий на культовий. І вся ця одночасність як цілісний експозиційний/сценографічний образ осягається глядачем у процесі руху. Безумовно, він у стані вловити «нитку Аріадни» — певну логіку, деякий наратив слідування виставкою, розуміння та інтерпретації тем і посилань. Проте водночас йому доведеться осмислити й те, що шлях цей складніший і розмитіший, а по суті, більш вільний, спонтанний. Глядач має змогу сам вирішувати, як тлумачити інформаційну та смислову складові встановлених декорацій. А все тому, що ще одне їхнє завдання в проєкті — постійно міняти місцями ілюзію та реальність і таким чином дезорієнтувати відвідувача, внести в його сприйняття дещицю сумніву, перевернути загальноприйняту оптику розпізнавання видимого. Такі декорації є ніби грою із залами і в залах. У цьому просторі цікаво блукати в захопливому очікуванні того, що буде далі, що відкриватиметься в наступних приміщеннях, що ще запропонує автор.

З огляду на різноманіття живопису та інсталяцій Сагайдаковського простежується кілька домінантних циклів, тонко пов’язаних між собою тематично та стилістично: тіло як фрагмент, анатомічні штудії, тілесна еквілібристика, кіно, діти-воїни і дитячі забави, спортивні вправи. Не випадково основною темою виставки «Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!» є спорт. У цьому контексті «спорт» виступає не так ілюстрацією девізу-тріади «швидше, вище, сильніше», зумовлюючи його привабливість у формальному, пластичному ключі, як моделлю буття, забави та гри.

Фото: Олександр Попенко © ДП НКММК Мистецький арсенал

У своїй книжці «Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури» філософ Йоган Гейзінга стверджує, що «гра передує будь-якій культурі, витає над нею», що будь-яка культура існує як гра, «розігрується». Звідси й термін «людина, що грає» (homo ludens), який, на думку автора, вказує на таку саму важливу й визначальну функцію нашого виду, як і «людина-творець» (homo faber). Гра — це функція, що не зумовлена ні біологією, ні логікою, ні етикою. Незважаючи на численні відмінності, усі ігри об’єднує кілька першорядних чинників: правила, особливі просторово-часові умови і задоволення. Сагайдаковський із насолодою грає у власну гру, вигадуючи містифіковані змагання-забави. Він придумує правила, проєктує декорації для своїх вправ і дисциплін, створюючи таким чином власний спорт-простір — імаджинаріум, що є естетично співзвучним із театром абсурду.

Тотальна інсталяція — складний, синтетичний, багаторівневий і багатовекторний формат сучасного мистецтва. Вона дає змогу включити у свою конфігурацію та насичене образне поле найсуперечливіші та найнеординарніші комбінації, які в підсумку створюють загальну атмосферу, ауру проєкту. Така інсталяція складається з несподіваних поєднань минулого/теперішнього часу, живописних робіт різних років, настінного письма, що огортає інтер’єри, відео- та фотодокументації, фотошпалер, реді-мейдного спортінвентарю, заданої архітектури «спортзалів», квазіфункціонального декору, музичних звуків, запахів та ароматів, інтерактивних дійств, гри фактур і масштабів, блиску дзеркал і «бідності» в дусі арте повера, текстів і навігацій.

Ще одним важливим декораційним інструментом у проєкті Сагайдаковського є кольорове рішення залів і стін. Зіставляються сірий і жовтий, характерні для палітри його станкових робіт. З одного боку, ці два монохроми слугують загальним настроєвим конструктом експозиції, а з другого — спокійний, нейтральний сірий активно підкреслює сонячний жовтий, детонуючи його психоделічні якості. Наступна недругорядна деталь — жовті площини нагадують тут своєрідні абстрактні мурали. Їхні поверхні не глухі й однорідні, а мерехтливі, оскільки кольоровий шар наносяться наче шваброю. Неминучі патьоки і тональні нерівності створюють відчуття якоїсь «трешової» вальорності.

Серед інших засобів, які автор використовує у своїй ігротеці, варто загострити увагу на тіні. Гра тіней, поставлений на стоп-кадр «театр тіней» — так маркується один із просторів проєкту. Тут це не лише технічні спецефекти, що підсилюють драматичні моменти в загальному наративі, не лише визначений ряд символів і конотацій, пов’язаних із тінню в мистецтві, що напрошується сам собою, а й велике філософське питання, що знову відсилає до платонівської притчі про печеру з тінями: уподібнення до реальності може набувати характеру імітації, яка стоїть осторонь від істини та сутності, коли тінь не відрізнити від реальності.

Важливе значення також надається такому елементу декорацій, як дзеркала, що інстальовані в одному з виставкових залів. Стилістично вони відсилають до дзеркал, які встановлюють у приміщеннях для тренувань художніх гімнастів. І в цьому випадку несуть насамперед додаткове оптичне навантаження, створюють ефект подвійного бачення, безпосереднього й дзеркального, граючи контрастами статичного та рухомого зображення. Дзеркальна поверхня збагачує гру відображенням світлових потоків, ніби «поширює» простір і, головне, наділяє його додатковими символічними алюзіями. Так підсвідомо виникає асоціація з мандрами Задзеркаллям, зануренням у власну підсвідомість, що спонукає до сприйняття дзеркала, за визначенням культуролога Вадима Руднєва, як «містичного співрозмовника, що водночас підтверджує і спростовує нашу самототожність».

Ідеальну, холодну, нарцисичну красу блискучих дзеркальних поверхонь у своїх спортзалах художник, що не зраджує принципів, має намір піддати філософській категорії зняття, приховати її, покриваючи чисельними шарами маргарину, який нагадував би про чарівність кероллівських рядків: «А дзеркало, поза сумнівом, починало танути, ніби сяйливий сріблястий туман».

Кураторська група