Про нас

Серце землі / Як тріпочуть крила метелика

У грецькій міфології є такий сюжет про заснування Афін: боги Афіна й Посейдон змагалися за зверхність над полісом, пропонуючи громадянам свої дари. Посейдон ударив тризубом об скелю й подарував джерело води, яка виявилася солоною. Афіна ж принесла дерево оливи, що давало плоди для поживи й затінок для відпочинку та роздумів. Мешканці полісу обрали дарунок Афіни, й місто набуло всім відомої назви. Цей сюжет раз у раз згадує в численних текстах і лекціях американський історик Тімоті Снайдер. Він дотепно ставить питання: якщо землі навколо полісу засадили оливковими гаями, то звідки ж надходив хліб, який давні афіняни споживали з оливою? І відповідає: зерно походило з Північного Причорномор’я. З тих земель поблизу Херсона й Миколаєва, які ми знаємо як українські південні чорноземи. Місць, де впродовж писаної історії людства зростають врожаї, що годують народи.

Цей сюжет — українські землі як житниця цілих континентів — здавався застарілим, навіть порожнім і давно недійсним. Але російське вторгнення 24 лютого 2022 року висвітило його несподівану актуальність. Виявилося, що це не лише сюжет, а й фактична реальність, елемент продовольчої безпеки світу, де обіг харчів зараз, як і — дивовижно! — тисячі років тому залежить від масового виробництва в кількох місцях і концентрованих ланцюжків постачання. І де контроль за вирощуванням та транспортуванням продовольства досі є основою багатства обмеженого кола людей і країн. Оприявнилося те, від чого залежить виживання мільйонів людей, але що раз у раз потрапляє в сліпу пляму, пробіл у знаннях та уявленнях: продовольство так само походить із землі, як газ і нафта, і також може використовуватися як зброя. Саме це продемонструвала російська блокада українських портів. Брак харчів призводить до політичного голоду, а отже, є знаряддям впливу на людей. Це історія, трагічно знайома в Україні — Голодомор, — і саме вона забарвлює тло, на якому розгортається блокування обігу харчів нині.

Уявляючи цю виставку, ми наче намалювали трикутник: земля — людина, якій дорога ця земля, — продовольство, що народжується із взаємодії землі та людини. Дефіцит цього третього елемента, їжі, вбиває людину, хоч би де вона була: на своєму полі в Україні чи на іншому континенті в посушливих місцях, розорених тривалим визиском і зміною клімату. Відтак спочатку ми спробували прояснити, що ж мають на увазі, коли кажуть «земля»?

Земля — це водночас і терени, певна місцина; і ґрунт, з якого проростають рослини, а його порожнини заповнюють води; й мірило багатства та власності; і слово на позначення батьківщини, чогось рідного; і місце поховання; і значущі культурні феномени, як от роман Ольги Кобилянської «Земля» або фільм Олександра Довженка «Земля», який в певному сенсі є основним українським фільмом, що наштовхує вдумливого глядача на низку гострих тем: викривлення реальності пропагандою, зв’язок між культурою та владою, загибель культури внаслідок терору в найпрямішому сенсі — через смерть людей, які її «виробляють». Знову намацуємо паралель із нинішньою ситуацією, до якої щоденно призводить російська війна.

Фото: Олександр Попенко © ДП «НКММК Мистецький арсенал»

Отже, на сам початок, земля, про яку ідеться, що це за терени і що ми про них знаємо в цьому трикутнику «продовольство-людина-земля»?

Це віддалені місця, про які вперше читаємо в античних і юдейських авторів. Ви спитаєте, віддалені від кого? Саме від оцих авторів, а тому силою людської уяви вони заселено міфічними істотами й наповнено дивовижами. У давніх джерелах згадується, що тут мешкають амазонки — жінки-воїни — і канібали андрофаги. Тут, на Зміїному острові, спочиває герой Ахілл і розташована легендарна Гілея (саме ця легенда лягає в основу гри українських футуристів, які гуртуються в околицях Херсона на початку ХХ століття), де від напівбога Геракла та змієногої богині Апи народжуються перші скіфи. Для давніх авторів ці землі незбагненні, бо говорять про них люди, які їх не знають, а тому оповідь раз у раз перетворюється на нестримну барвисту круговерть дивовиж. І ця історія, цей спосіб описувати причорноморські чорноземи триває неймовірно довго — тисячоліттями, бо спочатку вони належать до далекої й непізнаної півночі античного світу, а згодом — до дикого сходу Європи, її безмежних і неосвоєних степів. Цікаво, що неосвоєних саме землеробством, тобто виробництвом продовольства. І, звісно, весь цей час тут живуть численні кочові народи.

Однак при всій фантасмагоричності наявного в нас опису є те, що повсякчас ставить ці терени в центр практичної людської дії: їхня родючість. А отже, вирощені харчі. А раз звідси походить збіжжя античного світу, а згодом ранньомодерних імперій Європи, то вони виявляються джерелом політичного впливу: саме так, як пізніше таким джерелом стане викопне паливо. Про це пише інший історик — Ярослав Грицак, обгрунтовуючи, як саме висока продуктивність українських (чи тоді ще пізньоруських) чорноземів стає частиною глобальної колонізації. Збіжжя виявляється твердою валютою, яка набуває особливої цінності на тлі знецінення срібла, що надходить з іспанських заморських володінь — інших міфічних земель, «відкритих» європейцям Христофором Колумбом.

Маємо справу начебто з двома полюсами колоніальної трансформації світу, де кожен є впливовим і багатим джерелом енергії — або як збіжжя, або як дорогоцінний метал, — але не має власного голосу. Це визискувані території, надзвичайно впливові, але повністю безсилі. Ідеться про цікавий модус, який можна було б описати як впливовість без агентності, тобто здатності діяти від власного імені й у своїх інтересах. І тому навіть досі, до часу — здавалося б — усеохопного раціонального знання, південно-східні землі України для багатьох є осередком незбагненно диких істот і подій (чи не такий статус хтонічного зловорожого виру мав західний політичний дискурс про іманентну корумпованість усіх і всього в Україні; чи не цим відгонили дошкульні слова Дональда Трампа: «Україна — одна з найкорумпованіших країн світу»?)

Фото: Олександр Попенко © ДП «НКММК Мистецький арсенал»

З початком повномасштабної війни ці багатьом незнані терени набули детальної виразності завдяки силі опору своїх людей. Назви тутешніх міст, містечок і сіл лунають на головних світових медіа-майданчиках; велику цінність мають місцеві кореспонденти; свої історії розповідають світові мільйони українців, які були змушеними залишити домівки. Завдяки опору впливовість міфологізованих земель і людей почала зближуватися з агентністю. Проте ми знову маємо справу із загрозою землі, життю і з потребою говорити про їжу, якої може забракнути. Дослідниця Ася Баздирєва, опираючись на спостереження Іллі Герасимова, пише про початок цього протестного руху на Майдані — Революції Гідності, яка й поставила в центр уваги гідність, тобто необхідність і здатність вирішувати за себе й говорити від власного імені.

Найтрагічніший епізод цих колоніальних зусиль, зосереджений в українські пам’яті, — сталінська політика внутрішньої колонізації. Ярослав Грицак описує мотиви Сталіна при організації Голодомору: СРСР потребував колоній, які постачали б дешеві ресурси для його візії комуністичної трансформації. І такими колоніями стали не тільки віддалені від центру — Москви — українські землі, ними стало українське селянство. Сталін описував свій підхід саме в термінах колонізації й так його бачив — відповідно до аналогічних практик західноєвропейських «буржуазних» імперій, які зростали коштом визискування Африки, Індії, Карибського басейну й багатьох інших заморських територій. Наслідком внутрішньої сталінської колонізації став не лише страхітливих масштабів політичний голод в Україні, а й подальші практики екологічного насильства: задля екстракції ресурсів землі розорювали, води забруднювали, повітря отруювали. Кульмінацією стала Чорнобильська катастрофа, яка розгорнулася також на українських теренах. Дивовижно, що ми й досі говоримо про родючі чорноземи, які попри все залишаються осередком пульсуючого життя.

Сергій Плохій описує зв’язок між українськими екологічними рухами й вимогами демократизації в останні роки СРСР. Форсована індустріалізація, в основі якої було колоніальне мислення, руйнувала екосистему й водночас посилювала відчуття загроженості, покинутості та зрадженості людей, які тут мешкали. Чутки про токсичні дощі в Чернівцях, кілометри спалених токсинами дерев під Стебником, тліючі терикони у Донецьку, і радіація як смертельна небезпека, розлита в повітрі, — все це дискурсивна реальність пізньорадянської України. Навіть вирощена їжа здавалася отруйною. Тому український демократичний рух спирався саме на відчуття катастрофічного екологічного насильства: над землею й над людиною. Подолати насильство можна було в політичній площині, але відчувалося воно знову, як і в час Голодомору, суто тілесно, — пронизувало людину в найінтимніший спосіб. Від нього не можна було втекти в жодну внутрішню еміграцію, воно було тут, у твоєму тілі. А також у тілі твоєї землі й у рослинах, які з неї проросли.

Ми знову маємо справу із загрозою землі та людям, а також із потребою говорити про їжу, якої може забракнути, — тому вона раптово стає видимою. Ідеться про дещо, чого зовсім не помічали в українському інформаційному просторі до російського вторгнення, але що, однак, виявилося водночас глобальним, політичним і глибоко особистим. Заблоковані порти, спалене зерно, розорена й отруєна земля в Україні як помах крилець метелика має наслідки ще й далеко в інших місцях, які так само систематично зазнавали утисків раніше й досі потерпають від наслідків індустріалізації, якої її тамтешні люди не обирали. Їжа, крихкість людського тіла і стан землі знову зав’язуються в тугий вузол.

Відчутною стала пов’язаність усього з усім: дуже різних земель між собою та людей, які нічого не знали про страждання одне одного. Рослин і людей, землі та їжі, а з нею знову людей. Як і раніше, зарадити можна опором: політичним і воєнним. Сміливістю та здатністю протистояти. Однак не тільки цим. Думати про себе й численні спільноти людей, які мешкали на тих самих землях, піднімати голос і самостійно розповідати власну історію, у якій буде менше дивовиж, натомість більше розуміння зв’язків між подіями та учасниками. Оплакувати свій біль і сміятися з тисяч жартів, які народжуються щохвилини, — тобто в різні способи давати раду з насильством. І ще одним важливим способом є спроможність турбуватися.

Співкураторка цієї виставки, Анна Погрібна, поділилася спостереженням власної родинної історії: навіть ті люди, які ніколи не працювали на землі, отримавши земельний наділ у спадок, ставилися до нього не як до майна, а як до того, перед чим у них раптом виникла відповідальність. Вони мусили ощадно обробляти свою землю. І це було не стільки вирощування продовольства, скільки стратегія турботи, і таких способів турбуватися може бути безліч.

Наприклад, турбуватися про заміновані поля, які потребують ретельного розмінування, про людей, які заслуговують на безпечну працю на землі й на те, щоб не знати історій про загиблих від вибуху розтяжки, про всіх, кому потрібна їжа, і хто несе в собі спогад про голод, що «фонить» на дні уяви. Про землю, яку більше не отруюють ані бомбами, ні бездумним виробництвом, про вигнанців і їхні сади десь на південних українських теренах, — сади, занедбаність яких щохвилини озивається гострим болем. Турбуватися про нас усіх.

Виставковий проєкт «Серце землі»