Олена Турянська. Агапе. Абсолютна любов (кураторський текст)
Мова, якою ми намагаємося говорити про війну, вимушено і відчутно є мовою нестачі, екзистенційних проваль. Пам’ятаєте, як ми всі шукали точні слова, та їх спершу завжди було мізерно мало для опису складної реальності, неосяжного горя, смертей і втрат, а потім начебто аж надто багато — однакових і змарнілих? Саме слова любові, слова, якими ми поділяємо біль. Тому і вчимося помічати в мові невимовне, говорити з увагою до тиші й інтонувати ту порожнечу, в якій може проявитися потрібний нам сенс. На просвіт, крізь діри й пустки — вчимося вловлювати важливі історії, що вислизають із майбутніх архівів і музеїв.
Мисткиня Олена Турянська у цій виставці буквально вирізає з чорноти це переживання:
Порожнеча — ні звуку,
Порожнеча — ані ідеї,
Сама порожнеча —
Порожнеча всього.
Ні, це не вірш. Це розповідь фотографа Альберто Джуліані, який документував сліди важкої роботи на шкірі медиків у лікарні під час пандемії COVID-19. Він описував простір, повний людей, але при цьому порожній; простір переживання приголомшливої безпорадності, вразливості, виснаження та спустошення від неефективності власних зусиль, що пронизують боротьбу найвідважніших. Простір між життям і смертю — концентрованої, зосередженої й усеохопної боротьби за життя. «Це інтимні моменти, моменти абсолютної людської боротьби, і вони вийдуть за межі свого часу, ставши свідченнями того, що пережили всі, хто був на передовій», — так це характеризувала арт-критикиня Ханна Абель-Гірш.
Виставка Олени Турянської в певному сенсі антиметафорична. Це пряме і відкрите питання, що дає нам опертя для роздумів:
Як не дати зникнути собі як людині під тиском трагічних обставин?
Воно органічно проростає з її попередньої мистецької практики, розвиваючи характерні для її творчості теми пам’яті, взаємозв’язку простору й часу, пошуку рівноваги між зовнішнім і внутрішнім. Водночас проєкт говорить про новий досвід останніх років, що його можна окреслити як (спів)переживання Історії.
Художниця вибудовує цілісний простір, де її власна пам’ять, спогади знайомих людей та їхній спосіб фіксації історій/історії складаються в розповідь, яка передає сьогоднішній стан: страху, втоми, втрати, травми — і зрештою віднайдення в собі сили жити й не забувати. «Помирають люди, а не любов» — одне з головних послань проєкту, що говорить про важливість цілісності історії, традиції та взаємозв’язків і водночас — себе, власної диспозиції та потенційності дії, відлуння особистісного в універсальному й навпаки.
Поняття ага́пе, що дало назву виставці, у Платона й давньогрецьких філософів базувалося саме на усвідомленості цієї взаємопов’язаності. Воно позначає найвищу форму любові — безумовну, інклюзивну, божественну та всеохопну, ширшу за персональну. Таку, яка не обмежується жертовністю, а радше втілюється як вольова, виникає не через раціональне оцінювання та логіку обміну й натомість надає турботою цінності іншому, оточенню та життю.
Етос, що пронизує цю форму любові й творчість Олени Турянської, — це культура дару, тонке розуміння та оберігання вразливості кожного, чутливість до зникомого та відданість діалогу й співпраці. Тому структурно ця виставка в певному сенсі набуває форми «відкритої монографії», до формування якої мисткиня залучає важливих для неї авторів і поетичні тексти, — радше розмови чи «тексту в процесі», ніж закарбованого літопису людини й суспільства у війні.
Проєкт складається з робіт, створених переважно у 2023–2024 роках, і окремих, важливих для «пригадування» творів ранішого періоду. Турянська вишивала, клеїла, різала й витинала під час і поміж повітряних тривог, із думками про друзів та знайомих на фронті й поблизу нього, тому всі роботи пронизані дуже особистими переживаннями.
Світло та його драматургія тут так само важливі для формування простору й сенсу, як і реальні речі: тіні промовисті, вони розкривають підтексти, яких не видно при прямому світлі. Художниця в цьому проєкті весь час наче балансує між життям і небуттям, перетворюючи намацальне, живе й тактильне на знаки, сліди, тіні й шрами, а потім повертаючись до реальності в знайдених об’єктах, що несуть на собі очевидні відбитки часу. Саме ця мистецька оптика «колообертів» (так називалася й одна з попередніх відомих серій робіт Турянської), що наче випробовує межі візуального, відображає щемкість любові, гостре відчуття можливості втрати того, що любиш, яке всіх нас об’єднує, і відтак — наше прагнення любити більше.
Почавши свій мистецький шлях у 1990-х із створення ікон на склі й ставши знаною завдяки переосмисленню витинанки, Турянська добре знається на прозорості, тонкості й крихкості матеріалу. У цьому проєкті вона вперше на рівні з традиційними графічними матеріалами залучає абсолютно немистецькі — будівельні (вітрозахисні мембрани, підкладку під руберойд, гумову фарбу тощо), пов’язані зі ще одним її фахом — дизайнерки інтер’єрів. Міцність матеріалів контрастує з непевністю пам’яті й спогадів, але їхній буквальний зв’язок із поняттями «відбудови» й «відновлення» підсвідомо сприймається як віра в міцність нитки пам’яті. Турянська продовжує життя буденних речей, що так чи інакше несуть у собі відбитки тілесності, реальної фізичної присутності, роботи, життя та смерті, — перетворюючи їх на мистецькі роботи, «оречевлену» поезію: лікарняні наматрацники, секонд-хенд, знайдені об’єкти, сіль. Змішані техніки, фотографія, колаж і вишивка, точково проявлені в експозиції, лише посилюють наскрізну рукотворність, цитатність і вразливість матеріалу.
Формально твори Турянської є абстрагуванням різних рівнів — і пейзаж, що втрачає деталі в динаміці руху, і мапа, й деталі будинку (вікна, двері), що зводяться до геометричних форм, і балістичні малюнки-схеми, й ряди квадратів керамічної плитки чи відбитки столу з майстерні. Проте воно не ескапістське чи декоративне, воно, наче лезо Оккама, вбурюється в товщу суті речей, відсікаючи все фальшиве чи вторинне, спричиняючи тектонічні зсуви у нашому сприйнятті та проявляючи неочевидне — взаємопроникнення світів відбулого та живого й нашу здатність до безумовної любові.
Реальністю в цьому флюїдному стані є те, що в глибині нашого досвіду й нас самих, — сон, пам’ять, видужування, повернення до життя, пригадування. Ця реальність особистого, що розчиняється в потоці Історії, даючи сили жити у війні, спирається на широке поле культурних посилань — від античності до сучасної поезії. Разом з тим це й досвід складання (як будинок — цеглинка за цеглинкою) власної самості, власної історії як частини великої спільної Історії, де все взаємопов’язано, — тільки так і не переривається традиція. «Молох», «Пам’ять», «Сни», «Лапідаріум», «Любов» — кожен із залів виставки отримав від мисткині назву, що символізує певні етапи переходу, внутрішньої трансформації досвіду втрат і віднайдення, подорожі у часі.
… Як бути в Історії, — за словами філософа Володимира Єрмоленка, історії «в найгіршому сенсі цього слова, історії як Огра, що краде твоїх дітей; історії як Мінотавра, якому ти приносиш в жертву найкращих»? Як заповнити порожнечу втрати? Відповіддю може бути агапе. Свідчення з любов’ю.