Світла пам’ять Ігорю Диченку

19 грудня Ігорю Диченку виповнилося б 70 років. До свого ювілею він не дожив 20 місяців. Упродовж багатьох років, в цей день, на Миколая, в різних містах – вдома, в майстерні, в якійсь галереї чи в музеї, він збирав друзів, колег, знайомих і влаштовував дійство. Проголошував тости, читав вірші, між іншими й власні, обов‘язково обдаровував присутніх «миколайчиками» – дружніми шаржами або створеними автором витонченими дрібничками. Останнім «миколайчиком» став виданий Диченком календар на 2015 рік із репродукціями творів його колекції, серед яких його улюблений – придбана на блошиному ринку народна картина «Сія чаша Нового Заповіту». Відомий біблійний сюжет із Пеліканом, який розриває груді, аби нагодувати своїх пташенят, тепер сприймається як символічний стосовно самого Диченка. Недаремно у зрілому віці сюжетами власних пастелей він обирав євангелічні мотиви, ніби проводячи ревізію власного життя, сенсом якого стало служіння мистецтву. Його цікавило все: театр, поезія, музика, живопис. Свої наукові студії він присвятив легендарним Оскару Уайльду, Сальвадору Далі, Жану Кокто. Особливою пристрастю був балет. Він писав про Анну Павлову, Вацлава Нижинського,  Рудольфа Нуриєва, стояв у витоків Конкурсу імені Сержа Лифаря, викладав у Київському хореографічному училищі. Проте широковідомим Ігор Диченко став завдяки унікальній мистецькій колекції, яку за радянських часів фахівці відносили до першої десятки подібних зібрань у Радянському Союзі. У світовий  виставковий простір Диченко вірвавсся у 1979, коли твори з його зібрання представили в рамках легендарного проекту «Москва – Париж». А далі були вернісажі у  Токіо, ЛосАнджелесі, Нью-Йорку, Будапешті, Тулузі, Лондоні, Сан-Франциско, Единбурзі, Відні, Оденсе, Москві та Пермі. Колекція складається ніби з двох прошарків. Добірка українського авангарду 1910-1930-х років сформована раціональними міркуваннями Диченка-мистецтвознавця, який інтуїтивно відчував, що через кілька десятків років твори таврованих радянською ідеологією «ворогів народу» перетворяться на знакові. Їх Ігор Диченко – на той час студент Київського художнього інституту,  почав збирати ще у 1960-і. Він познайомився  із дивом вцілілими під час розгрому бойчукістами Ярославою Музикою та Оксаною Павленко, вдовою Олександра Богомазова та донькою Олександра Хвостенка-Хвостова, придбав твори Василя Єрмилова у вдови художника за стипендію. Найрезонаснійший експонат свого зібрання – «Супрематичну композицію» Казимира Малевича, який він купив  у московських колекціонерів, за кілька років був визначений експертами як твір самого метра. Колекціонування супроводжувалось науковими студіями − Ігор Диченко одним із перших в Україні почав повертати до широкого дискурсу імена Костянтина Піскорського, Анатоля Петрицького, Михайла Бойчука, Василя Седляра, Олександра Богомазова, Казимира Малевича, Алли Горської. Його емоційні образні публікації, позбавлені наукової претензійності і марнослів’я, набувають есеїстських ознак, що притаманні українській літературній традиції початку ХХ ст. Відео коментарі, надані в останні роки життя, − блискучий театр одного актора, де містифікацію складно відрізнити від реальності. Другу частину своєї колекції Диченко «збирав серцем», вона характеризує коло його спілкування, дружні симпатії, проте знову таки позначена його феноменальним чуттям та естетичними уподобаннями. Особливі людські стосунки пов`язували Ігоря Диченка з художниками-дисидентами Опанасои Заливахою, Аллою Горськлю, Віктором Зарецьким, «шістдесятниками» Зоєю Лерман, Ольгою Петровою, Якимом Левичем Юрієм Коваленком, Віктором Рижих, Анатолієм Сумаром. Наприкінці 1980-х Диченко не обминув своєю увагою творчість на той час молодих митців Олександра Бабака, Олександра Животкова,  Дмитра Кавсана, Олександра Сухоліта, Василя Цаголова, Анатолія Криволапа, імена яких сьогодні є широковідомими. Ця частина колекції не є системною, її вирізняє широкий спектр  авторських манер та мистецьких напрямків. Проте, більшість згаданих авторів перебували осторонь від радянського офіціозу, часом піддавались інтелектуальному остракізму, проте всупереч обставинам обирали власний творчий шлях. Мистецький експеримент і вільний пошук, притаманні цим митцям, приваблювали Диченка, який у їхній творчості бачив продовження пошуків своїх улюблених митців 1920-х, у даному випадку надаючи поняттю «авангард» буквального значіння – такий, який випереджає свій час. Він прагнув спілкування із незвичайними особистостями, можливо й тому, що сам був інакшим, непересічним, відмінним від натовпу – вирізнявся незвичними для «совка» манерами, почуттям гумору на межі сарказму, легким ставленням до побуту та формальностей. Коли у 2011 він надав Мистецькому арсеналу на експонування два твори Василя Єрмілова, ніяк не міг знайти часу, аби оформити належні документи, вважав це у людських стосунках  справою другорядною. Диченко належав до покоління колекціонерів-романтиків – дуже вузької  корпорації обраних, які перебували на маргінесі суспільного життя,  і які насправді у стосунках більше довіряли слову честі, ніж контракту. Вони керувались азартом колекціонера, а не комерційною вигодою. Ось й Диченко, за його власним визначенням, збирав свої експонати тільки як духовні цінності − для себе та своїх друзів, і ніколи не думав, що колись буде інакше. «Жодний твір моєї колекції нині мені фінансово не приступний, проте немає у світі таких грошей за які я продав би її», — казав він в одному зі свох інтерв’ю. Проте 1990-і, які були для колекціонера піком популярності, змінили прагматичні 2000-і, закони ринку, до яких Диченко був нездатний пристосуватись, опанували сферу мистецтва. Привабливі пропозиції продати Малевича чи Богомазова не вабили Диченка, який понад усе прагнув зберегти цілісність свого релікварію. На той час колекція вже перебувала на тимчасовому зберіганні в державних музейних інституціях – спочатку в Музеї книги і друкарства України, потім – у Державному (нині – Національному) художньому музеї, і нарешті опинилася в Музеї історії Києва, який став прихистком шедеврів майже на два десятки років. Проте офіційні особи, які мали б опікуватись збереженням національного культурного надбання (незалежно від форми власності) переймалися іншими проблемами. Волею обставин в цей непростий момент Диченко опинився в Мистецькому арсеналі, якому  у травні 2011 р. надав на експонування перлини своєї колекції «Арлекін» і «Булка»  в рамках ретроспективи творів Василя Єрмилова. На відкритті проекту він не стримував емоцій −  колекція світового рівня майже на вулиці, проте він швидше її спалить, ніж погодиться розпродати. Попри сумніви щодо можливості забезпечити належні умови, ми ризикнули запропонувати колекціонеру наш заклад для тимчасового відповідального зберігання. Для цього були обладнані окремі фондосховища, що відповідали б  вимогам безпеки та належного музейного зберігання. Упродовж 2012-2014 рр. в них було переміщено з фондів Музею історії Києва кількасот раритетів. «Мистецький арсенал» забезпечив омріяну колекціонером можливість експонування його шедеврів, які крім вже згаданого проекту «Василь Єрмілов» брали участь у виставках , «Віктор Зарецький» (2011), «Велике і величне» (2013), «Сцена українського авангарду» (2014), окремий проект був присвячений колекції в рамках «Великого антикварного салону 2013». На жаль, він виявився останньої презентацією збірки при житті колекціонера. Наступного разу  нам довелось створювати меморіальну виставку із символічною назвою  «Арлекін їде…» (серпеь-вересень 2015). Одночасно був виданий каталог (перший!) колекції Диченка… Сам колекціонер, вже будучі тяжко хворим,  продовжував будувати плани про майбутні проекти, і лише одного разу в інтерв’ю Ользі Клейменовій на питання, кому б заповів свою колекцію, відповів: «Звісно, хотів би залишити її Україні. Річ у тім, що моя колекція давно переросла рівень приватної. Утім, долі колекціонерів, з якими спілкувався, дуже сумні. Як правило, після їхньої смерті зібране ними або залишається в неосвіченому середовищі, або невідомо де розчиняється». 12 жовтня 2015 р. за участі Президента України Петра Порошенка вдова Ігоря Диченка Валерія Вірська-Котляр подарувала цю унікальну збірку Україні та українцям. Відтепер вона належить до музейного фонду нашої держави й зберігатиметься в «Мистецькому Арсеналі». «Передаючи колекцію Україні, я виконую бажання мого чоловіка Ігоря Диченка. Радію, що змогла це зробити, і впевнена, що це правильне рішення. Присвятивши все життя українській культурі, я знаю, чого варті ті твори й наскільки вони сприятимуть зростанню молодих поколінь», — коментувала подію Валерія Семенівна. Таким чином приватне зібрання, що складається з 509 творів живопису, графіки, прикладного мистецтва, стало  складовою Музейного фонду України. Завдяки шляхетному рішенню Валерії Вірської-Котляр (Народна артистка України, вона пішла з життя у лютому 2016-го року)  безцінна мистецька спадщина була передана майбутнім поколінням. Отже, щоразу, коли нові і нові покоління будуть заново знайомитись з творами колекції,  пам’ять о людині, що зібрала і зберегла для нащадків всі ці твори буде безкінечно продовжуватись. Диченко Ігор Сергійович (19.12.1946, м. Київ – 24.05.2015, м. Київ) – мистецтвознавець, художник, колекціонер. Член Національної Спілки Художників України (1984). Закінчив Київський художній інститут (1969). Працював  у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України, викладав історію мистецтва у Київському хореографічному училищі, у 1992-2010 – старший науковий співробітник Музею історії міста Києва. Від 1970-х років − організатор та учасник численних виставок та мистецьких акцій.  Засновник Міжнародного благодійного фонду (1992). Від 1960-х  почав формувати власну колекцію модерного мистецтва, найбільш втор досліджень про творчість видатних українських художників ХХ ст.