Наприкінці
Виставка «Наприкінці» продовжує серію проектів Лабораторії сучасного мистецтва Мистецького арсеналу про мистецькі явища 1990-2000-х. Цього разу виставка показує явище «станіславського феномену» й робить своєрідну реплікацію ідей, емоцій та подій, які впливали на художників у 90-тих.
Те, що у 90-тих роках здавалося нам очевидним, сьогодні підтвердило свою ілюзорність. Це не означає, що ми помилялися, надмірно піддавшись мріям. Це означає лише те, що ми не змогли розрахувати відстань і час, просто не готові були передбачити масштаб «бійки». Ми – це художники, що на початку 90-тих гаряче вірили у силу вільного мистецтва, його здатність змінювати нас і світ. Проте, якщо ми жили б виключно ілюзією, цієї виставки не було б. Сьогодні ми робимо «реплікацію», – повторення тих ідей, радощів і страхів, які гнітили й тішили нас у 90-тих. Ця реплікація – (котра вже за рахунком?) свідома спроба знову нагадати про свободу творчості.
Майже 27 років тому Іздрик у буклеті до виставки «Імпреза. Провінційний додаток №2» намагався вхопити наше підсвідоме маніфестом «І ЩЕ РАЗ ПРО КОХАННЯ». Дослівно:
«Ми не прагнемо самовираження. Нам нічого сказати. Ми такі ж, як і ви. Ми споживаємо власні витвори, бо це дешевше, ніж обсервувати шедеври. Кожен може створити для себе свій улюблений вір. Ми любимо себе, настільки ми взагалі здатні любити. SZHTUKA (?) як штука. Штука як ніщо. Чи можна сказати ніщо краще за нас? Чи можна не сказати нічого (краще за нас), говорячи без угаву? Можна. І в цьому наша перша велика заслуга. Справжнє мистецтво не викликає ні захвату, ні відрази. Справжнє мистецтво не викликає. Справжнього мистецтва не помічають. Нам не вдалося залишитися непоміченими. Нам навіть цього не вдалося. В цьому наша друга велика заслуга. Ми не намагаємося бути блідими. Ми блідіші за бліду тінь.
Заслуга не наша. Спасибі матінці природі».
Ми завжди робимо це із вдячністю матінці природі. Після нас про щось чи про ніщо мовчатимуть або шепотітимуть наші роботи. Але це буде після…
На початку 90-тих років минулого сторіччя в Івано-Франківську сформувалася група художників, творчість котрих була інспірована післямодерним розумінням мистецтва та експозиціями бієнале «Імпреза». Окрім великої кількості виставок, починаючи зі знакової «Провінційний додаток №2», художники цього кола писали тексти, книги, втілювали перформативні практики, створили альманах «Кінець кінцем», знімали відео, а також брали участь у міжнародних проектах.
Прийшов час розгрібати мотлох і шукати підвалини. На чому ж ми стоїмо? На чому ми зможемо триматися? Що важливого робилося в сфері мистецтва робилося у містах і селах України, поза столицею? Найпростіше сказати – нічого, і нічого не робити. Але це не буде правдою. Історичні прогалини в художньому процесі необхідно заповнити, поки це не зроблять за нас кмітливіші колонізатори.
Український художній процес сьогодні нагадує карнавальну процесію. І десь там «наприкінці» (залежно з якого боку дивитися) крокує невелика група франківських художників. Їхні імена майже нікому ні про що не говорять, майже ніде, окрім Франківська. Але час покаже, чи «стануть останні першими».
У виставці беруть участь: Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Юрій Іздрик, Ігор Перекліта, Мирослав Яремак, Володимир Мулик, Мирослав Король, Ярослав Яновський.
Куратор: Анатолій Звіжинський
Проект відбувається за підтримки Українського культурного фонду.
Виставка триває у Малій Галереї Мистецького арсеналу до 27 січня 2019 року.
Графік роботи Малої Галереї: вівторок-неділя з 12:00 до 20:00. Вхід вільний.
