Роль міського та цифрового просторів у протесті. Досвід Білорусі та Україні | Конспект онлайн-дискусії
Дискусія «Роль міського та цифрового просторів у протесті. Досвід Білорусі та Україні» відбулася 27 квітня 2021 року в межах освітньої програми до виставки сучасного білоруського мистецтва «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив» у Мистецькому арсеналі.
Ася Баздирєва:
Сьогодні ми поговоримо про міський і цифровий простори, і що вони означають для протесту на прикладі Білорусі та України. У цій дискусії серед учасників Світлана Матвієнко, дослідниця інформаційних технологій в Школі комунікацій Університету Саймона Фрейзера в Канаді. Світлана – авторка низки публікацій, досліджує кібернетику і психоаналіз, цифровий мілітаризм, політекономію мобільних платформ, теорії кібервійни, радянську технополітику та критичні теорії інфраструктури. Переклад українською її нещодавньої книги «Кібервійна і революція» невдовзі вийде у видавництві «Критика». Ця книжка була відзначена міжнародною спільнотою і отримала престижні нагороди, зокрема за найкращу працю з теорії комунікацій і технологій.
Також із нами Дзіна Жук і Ніколай Спєсівцев – художнє угрупування eeefff, учасники виставки. Дзіна і Ніколай разом працюють із 2014 року і базуються у Мінську та Москві. Колектив працює із емоційними афектами нових режимів економіки, серед їхніх методів публічні акції, створення ситуацій, онлайн інтервенції, хаки, конструювання середовищ. Вони – співорганізатори тривалого проєкту «Работай больше! Отдыхай больше!».
Також із нами Алєксєй Козлюк, засновник правозахисної організації Human Constanta в Білорусі. Він юрист і дослідник, а також експерт у галузі доступу до інформації державного сектору, свободи інформації онлайн, приватності і захисту персональних даних. Алєксєй працює із правами людини в цифрову епоху. І я – Ася Баздирєва, мистецтвознавиця. Як більшість із тут присутніх, я теж брала участь у протестах, а потім моя магістерська робота була присвячена аналізу ідеологій, закладених у просторовій організації і монументальному мистецтві Майдану, щоб зрозуміти, як це місце стало тлом для демократичних рухів.
Інформаційні дошки — «Проблемний колектив». Фото: Олександр Попенко.
Коли в Арсеналу виникла ідея поговорити про роль технологій у протесті, я згадала протести 2013-2014 років, коли я думала про ключову роль Facebook як каталізатора і водночас простору-продовження основної локації протесту – Майдану. Протягом кількох десятиліть Майдан відігравав дуже важливу роль місця, де відбувалася політична артикуляція, де народжувалася суб’єктність. Facebook став розширеною версією цього публічного простору, місцем, де можна було артикулювати різні порядки денні. А також Facebook допоміг організувати логістику і координацію протестувальників. Але важливо, що була конкретна фізична локація, розширенням якої стала ця соціальна мережа. Наскільки ми знаємо, у Білорусі не було єдиної локації, як і не було єдиної назви. Відвідавши виставку, я звернула увагу на одну з неформальних назв протесту – «блокчейн протест». Уже зараз є різні метафори, які описують протест в Білорусі термінами, пов’язаними з інтернет-технологіями. Можливо, розкажете, як ця назва характеризує просторові відносини в структурі протесту?
Алєксєй Козлюк:
Коли ви приїдете в Мінськ, ви помітите, що там відсутня політична реклама, білборди, передвиборчі наліпки. Якщо увімкнете білоруське телебачення, яке повністю контролюється державою (за винятком Belsat – супутникового телеканалу, який мовить із Польщі), ви теж не побачите там політиків, політичної боротьби. Єдина боротьба на білоруському телебаченні – це боротьба за врожай. Отже, питання – де відбувається політика в Білорусі? Політика відбувається в інтернеті – у Facebook, у незалежних медіа. Facebook – це такий собі парламент. Якщо говорити про протести, то вирішальну роль відіграв Telegram, можливо, ми до цього ще повернемося. Але сьогодні вся політика цифрова, вся в інтернеті. Очевидно, що і протест також цифровий.
Дзіна Жук:
Для мене це не блокчейн, що визначає процесуальність, для мене важливо, що горизонт майбутнього змінився не завдяки тій чи іншій технології, а відбулося перевинайдення відносин між людьми. Ти використовуєш той чи інший засіб, кібергізацію, як щось, у чому ти відчуваєш потребу. І тут краще говорити про peer to peer речі, коли між тобою і співбесідником немає посередника і ви спілкуєтеся один із одним. Цю модель можна простежити на прикладі чатів і розподілених технологій, а також у розподілі відповідальності між людьми під час самоорганізації в дворах і в нецентруванні в певному місці, що стосується як технологій, так і протестного потенціалу.
Ніколай Спєсівцев:
Хочу додати до порівняння подій в Україні і Білорусі. Протестувальникам у Мінську та інших містах Білорусі не вдалося закріпитися в місті і мати публічний простір для самовираження. Протести відбуваються як марші, демонстрації, збори, набіги, але винахід 2020 року – це побудова нових інституцій на базі малих територіальних об’єднань, наприклад, на базі дворів у мікрорайонах. Технології, які дозволяють спілкуватися peer to peer, обмінюватися, мати свій архів, створили можливість для перевинайдення суспільства з низів – із мікрорайонів. Не можна було сказати, що всі так любили ці дворові простори, але якщо додати трохи шифрування і технологій – може народитися якийсь розподілений будинок культури або прості речі на кшталт чаювання щосуботи, які потім перетворюються на потужну самоорганізацію. Зважаючи на те, як із ними бореться влада, такі самоорганізовані спільноти – це кістка поперек горла. Якщо говорити про блокчейн-метафору, то думаю, що для людей, які її використовують, важливо, що вона про розподіленість, анонімність і алгоритмічність. Режими взаємодії між людьми, режими пам’яті і фантазування алгоритмізовані і автоматизовані, що допомагає створити контртемпоральність машини, яка вибудовує альтернативний час, що відрізняється від часу репресій, нав’язаного суспільству владою.
Ася Баздирєва:
Я б хотіла повернутися до тези Алєксєя про те, що політика відбувається в інтернеті. Що ми бачимо в цьому протесті – це те, що політика починає відбуватися і в мікропросторах і ситуаціях, і протестна подія надає форми і осмисленості цим способам взаємодії. Також я звернула увагу на схожість метафор протестів в Україні і Білорусі. У нас говорили «Я – крапля в океані», що відсилало до чогось великого. У нас теж були уявлення, що майданів багато і вони різні, але було це уявлення про щось єдине. У вас теж є метафора води, але вона про рух, про те, що не треба затримуватися, потрібно мати можливість трансформуватися і змінювати форму. Алєксєй, розкажіть про діяльність Human Constanta і дослідження форм онлайн-активізму.
Аляксей Талстов «Споглядаючи солідарність». Фото: Олександр Попенко.
Алєксєй Козлюк:
Я би менше фокусувався на діяльності Human Constanta, адже сьогодні будь-яка розмова про хороші речі на публічних заходах може мати наслідки. Але коротко розкажу про дослідження. Їх було декілька, зокрема дослідження про те, як люди використовують цифровий простір для активізму і які цифрові права з цим пов’язані. Йшлося про питання приватності, доступу до інформації. Це було дослідження 2019 року, а в 2016 ми фіксували відсоток людей, яким була важлива приватність онлайн, і ця статистика тих, для кого важливі права людини в онлайні, виросла подекуди на десятки відсотків. Інший цікавий досвід – це початок 2020 року, коли ми робили презентацію дослідження онлайн-активізму у декількох країнах. Під час цієї дискусії йшлося про децентралізований протест і його перспективи. Ідеться про протест, у якого немає очевидного лідера, який заснований на локальному лідерстві, зокрема на анонімній участі. Потім ми влітку побачили, як це відбувається на практиці. Ми робили дослідження того, що було раніше, із рекомендаціями на майбутнє. Зрозуміло, йшлося не про протест, а активізм в цілому – від захисту скверу від вирубки до участі в місцевій політиці. Це досить прості практики, але ми бачили їх і в умовах білоруського політичного поля, і наш протест можна описати як децентралізований. Не було лідерів, були авторитети, але вони не пропонували людям конкретний план дій. Поширений наратив державної пропаганди про ляльководів зі США, України чи інших країн не відповідає тому, що я особисто спостерігав, коли дії народжувалися знизу, а не спускалися згори.
Ася Баздирєва:
Під час Майдану ще на був такий поширений Telegram, користувалися Facebook I Twitter. А які найпоширеніші майданчики в Білорусі були і є важливі під час протестів?
Алєксєй Козлюк:
Десь із кінця літа 2020 року ми почали аналізувати розвиток подій, якщо влада буде відключати інтернет. Ще до серпня було кілька локальних відключень інтернету і було зрозуміло, що так званий інтернет shutdown буде можливий з 9 до 13 серпня. Більша частина населення була позбавлена доступу в інтернет. Хтось знаходив способи пробитися в глобальний інтернет, але це була меншість. Фактично єдиний месенджер, який працював, — це Telegram. Коли незалежні медіа не могли працювати (наприклад, головний редактор розсилав смс із повідомленнями, що відбувається в місті), то Telegram різко з 3-4 місця за популярністю серед месенджерів став 2-м. Досі Viber лишається найпопулярнішим, але Telegram став основним політичним засобом, де відбувалася протестна активність і координація дій. Це сталося через дії влади, які відключили інтернет і по суті «вигнали» все населення в єдиний месенджер, який продовжував працювати.
Ася Баздирєва:
Під час Майдану багато зусиль було присвячено тому, щоб надати протесту публічності. А в Telegram можна анонімно і безпечно обмінюватися повідомленнями. Як ви вже відзначили, для білоруського протесту важлива анонімність і поширення інформації в більш безпечний спосіб. Я подумала, що під час Майдану ми навіть не замислювалися, як працюють платформи, як відбувається обмін інформацією, де зберігаються наші дані. Це не питання, а радше думка, яка мене вразила. Чи в 2013-2014 було надто рано, щоб про це замислюватися, чи ми себе відчували в безпеці в Києві… Хоча я пригадую момент, коли людям розсилали повідомлення з інформацією, що «ми знаємо, що ви берете участь у протесті». Для багатьох це стало сигналом, що насправді ми всі включені в більшу систему. І тут я б хотіла знову запитати: як наші права можна захистити і що відбувається з даними під час протестів?
Алєксєй Козлюк:
Ви намагаєтесь порівнювати ситуацію в Білорусі і в Україні, але це різний шлях. 7 років – це колосальна відстань для цифрових технологій. Технологій як обміну даними, так і засобу для стеження в цій комунікації. Також відбулася зміна ставлення до питання цифрових прав і здатності держави ці права вирішувати чи обмежувати. Тоді навіть у Білорусі досить репресивна держава не дуже замислювалася над тим, як відстежувати діяльність людей в інтернеті, і не було всіх тих засобів стеження, які є зараз. А в Україні їх немає і зараз. Сьогодні в Білорусі кожне повідомлення, не зашифроване належним чином, може бути перехоплене, спровокувати кримінальне переслідування. Ми спостерігаємо вибух інтересу до цифрових прав, до того, як держава може стежити і як захиститися від цього. Той же канал «За By.net», який розпочинався як інформування про те, що відбувається (блокування, взломи), за місяць виріс до 4000 підписників. А в 2019 році охоплення могло б сягнути щонайбільше 500 зацікавлених у цифрових правах.
Світлана Матвієнко:
Справді, порівнювати протести і можна, і не варто водночас. Це порівняння дуже цікаве, але потрібно бачити відмінності і те, як змінюємося ми і наше розуміння прав і свобод в інтернеті. Я продовжую спостерігати різні протестні акції в усьому світі і видно, що з усім розумінням свобод і несвобод у моменти протесту є тактичні і стратегічні дії. Є ієрархія дій. Є повідомлення, які попри всі ризики мають пройти. Людина, яка протестує, є суб’єктом, який ризикує, який на перехресті своїх і чужих ризиків. І це відбувається незалежно від VPN чи якихось конфігурацій, які ми використовуємо. Цей ризик – це одна зі складних складових такої події, як протест. Із усього, за чим я спостерігаю в останні 10-15 років, помітно, як багато держава і влада вчиться у протестувальників знанню інфраструктури, яку ми використовуємо. В цьому сенсі кожен протест є поштовхом інфраструктури комунікації до нових можливостей. Це парадоксальний симбіоз, коли протест навчає владу, як краще здійснювати контроль, спостерігати чи використовувати тактики протесту наступного разу. Мене це дещо лякає, але уникнути цього ми не можемо. Це позиція суб’єкта, чиї права апріорі утиснені. Так влаштована вся технологічна платформа інфраструктури сьогодні, особливо в контексті капіталізму. І нам лишається діяти швидко, тактично і пам’ятати про довгу пам’ять інтернету і життя даних у ньому.
Дзіна Жук:
Я б хотіла додати, що говорити про кібербезпеку небезпечно. Найкращий спосіб – це особисті зустрічі, що найкраще демонструє інфраструктура солідарності, яка вибудовується в Білорусі. Я маю на увазі багаторівневу структуру чатів, де є три рівні автентифікації. Перший рівень доступний для всіх, ти можеш знайти чат свого двору і кожен і кожна може до нього приєднатися. Другий рівень більш безпечний, ти маєш сфотографувати свій двір із вікна, щоб адміни переконалися, що ти справді там мешкаєш. І третій рівень – це коли ти зустрічаєшся із сусідами, приходиш на збори і тільки після цього можеш потрапити у безпечне оточення умовних адмінів і тих, хто знає один одного. Якщо уявити лінію, на одному боці якої прозорість, а на другому – непрозорість, то цікаво, як ми рухаємося вздовж, і як ця прозорість змінювалася протягом протестів. На початку люди виходили із відкритими обличчями, але їх знаходили і поступово все змістилися у бік непрозорості, створення безпечних зон і особистих зустрічей.
Експозиція виставки «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив». Фото: Олександр Попенко.
Ніколай Спєсівцев:
Завдяки інструментам анонімізації і шифрування вдалося, особливо восени 2020 року, розвинути інструменти абсолютно нової можливості тиснути на владу. Ці інструменти не залежали від центру (центру міста, центральних медіа чи фігур). Завдяки пористій інфраструктурі, про яку говорила Дзіна, коли на верхівці айсбергу розташована ризома інформаційних каналів, де відбувається обмін інформацією, але водночас можна бути присутнім у низових групах, де відбувається інституційне становлення нових інфраструктур. Це контрінфраструктури до інфраструктур влади.
Алєксєй Козлюк:
Я б хотів повернутися до інфраструктур чи навіть екосистем. Тут дуже цікаво, як що відбувалося із наявними цифровими інструментами, які існували і були доступні для Білорусі. Глобальний месенджер Telegram вводив нові можливості спеціально для Білорусі, вочевидь відстежуючи ситуацію і реагуючи на запит, інші ж інструменти ігнорували. Той же Facebook, Google були байдужі. Досі в YouTube не можна виставляти рекламу білоруською мовою, тому що в них не вистачає модераторів. Тому велика кількість медіа не можуть просувати свої меседжі, натомість є багато провладної реклами, hate speech тощо. Є верхній шар – інструменти, які існують, це каркас. На цього нанизуються спеціально створені інструменти для Білорусі, білорусами. Та ж платформа «Голос». На момент виборів на «Голосі» було зареєстровано близько мільйона користувачів. Тільки уявіть: мільйон осіб, які живуть за диктатури, не бояться зареєструватися на опозиційному сервісі. Ступінь довіри дуже високий. Вибух усіх цих чатиків і місцевих спільнот став можливий завдяки інструменту Голос-чат.
Зараз дуже важлива робота фондів солідарності, які продовжують підтримувати протест, допомагати йому не згаснути, бо людям важливо знати, що їм допоможуть у разі чого. З’являється потреба наглядати за виборами і з’являється «Зубр», який робить перелік усіх дільниць, далі починаються суди і «Зубр» створює сервіс відстеження рішень суду, пов’язаних із політичними справами. Це ще один рівень – civic tech. Це нішеві ініціатори в різних напрямках, які заповнюють потребу суспільства в інформації, інструментах самоорганізації чи допомоги. Можна дуже довго перераховувати ці інструменти, зокрема платформу цифрової солідарності, але все це – паралельна Білорусь, яка вибудовується онлайн і, що дуже важливо, поєднує Білорусь, яка в межах кордонів країни, і Білорусь, яка виїхала. Нині десятки тисяч осіб виїхали з Білорусі і багато хто виїхали не назавжди, вони лишаються активними.
Ася Баздирєва:
20% ВВП Білорусі – це гроші ІТ-компаній. Університети, які залишилися після СРСР поступово перепрофілювалися на програмістів, система техніків, архітекторів і тестувальників баз даних – це спеціальності, як можна сміливо назвати пролетаріатом цифрової епохи. Можливо, Human Constanta робила аналіз аудиторії учасників протестів, чи можна подивитися на протест в Білорусі з погляду економіки?
Ніколай Спєсівцев:
Можливо, 20% ВВП – це завищена оцінка, але справді дуже багато людей працюють у цій сфері на аутсорсингових чи продуктових проектах. Eeefff цікаво аналізувати, які форми активностей цікаві для різних професій. У людей є різні компетенції, які їм дозволяють по-різному включатися в протест і структури солідарності. Хтось може виходити на вулиці, хтось – лікувати людей, а люди, які мають віддалену роботу, не можуть толком взяти участь у забастовці. Вони не працюють на заводі, роботу якого можуть зупинити. От для них, можливо, участь у протесті – це не затримка (як страйк на заводі), а акселерація, вкладення своєї енергії у створення нових інструментів.
Оля Сосновська «Вправа». Фото: Олександр Попенко.
Алєксєй Козлюк:
Хочу додати, що в Білорусі все дуже погано із соціологією. Незалежна соціологія заборонена, це ліцензована діяльність і, звісно, ліцензію мають тільки провладні спеціалісти. Тому ми небагато знаємо про соціологію протесту. Є незалежні ініціативи, які здійснюють аналіз Telegram, наприклад, сподівають колись ці дані будуть опубліковані. Поки ж ми можемо обмінюватися власними відчуттями. Я згоден, що хто що може, те і робить. Представники ІТ-сфери теж виходили на протест і їх прямо в парку високих технологій переслідував ОМОН, але крім цього вони розробляли ці інструменти. Що цікаво, що це завжди досить привілейоване гетто. Ці люди вже жили в іншій Білорусі, працювали на закордонних замовників, користувалися приватною медициною, віддавали своїх дітей у приватні школи і садки, тобто частина проблем їм була незнайома і завжди був вибір у будь-який момент переїхати. Те, що вони досі цього не зробили, це дуже цікаво. Представники ІТ-сектору заявили свою громадянську позицію і дуже багато зробили для протесту і солідарності. Інший цікавий момент – це те, що десь 11 серпня, коли був пік вимкненого інтернету, підключень до одного з сервісів обходу блокування було 1,7 мільйона. Це більше, ніж кількість підключень з Ірану, де держава вже понад 10 років обмежує інтернет і де люди вже навчилися користуватися сервісами обходу блокувань. А білорусам знадобилося всього кілька днів, тому я вважаю, що в нас хороший потенціал для розвитку медіаграмотності і зокрема користування новими цифровими інструментами.
Світлана Матвієнко:
Ви говорили, що бачите нові технічні рішення, і дуже цікаво, як вони працюють? Наскільки інженери цих платформ відмовляються від збору даних, які нові політекономічні конструкції цих платформ беруться до уваги? Як ситуація протесту і нових ризиків зрушила у них розуміння, що потрібна нова організація праці, присутності і спілкування через нові мобільні технології? Інше питання стосується солідарності і поляризації, розривів, протистоянь. Я спостерігаю за Білоруссю здалеку і цікаво, чи є місце на цих платформах процесам поляризації, що часто присутні в соціальних медіа?
Ніколай Спєсівцев:
Так, звісно. Всі форми хейт-спічу і кенселінгу присутні й розвинуті, але разом із цим виникають майданчики для дискусій і, що для мене найважливіше, є вибуховий інтерес до солідаризації. Це дозволяє наростити м’язи для боротьби з побічними ефектами, виробляються нові компетенції у великої кількості людей, виробляється оптика, щоб бачити ці негативні процеси і їм протидіяти. У цих умовах є можливості для нарощування м’язів солідаризації. Також у мене є коментар щодо розвитку платформ й інструментів. Ці інструменти тиску на владу і солідаризації базуються на тих самих технологічних рішеннях, які використовує влада. Сервери, на яких працює Telegram, працюють на тих самих хмарних машинах, на яких працюють білоруські банки чи інші сервіси, на яких працює білоруська економіка. Технологічна структура спільна, тому не можна вимкнути інтернет на місяць, хоча проекти з побудови автономного інтернету існують.
Дзіна Жук:
Наприклад, платформа «Голос» не зберігає номери телефонів, на відміну від Телеграму. Одне з питань, яке всіх хвилює: що робити, якщо твій телефон потрапляє не в ті руки? А в «Голосі» ці дані зашифровані і їх не можна витягнути. А чат працює за зразком агрегатора, де збираються дворові чати, тобто теж не відбувається націлений збір даних. Цікаво, що виникають боти, які очищують чати, і на згаданому скролі прозорість-непрозорість ми рухаємося до знищення слідів, пам’ять передається шляхом того, що люди швидко передають інформацію, що існує цей бот, який буде час від часу підчищати історію. А потім ти можеш запостити котиків і будеш у безпеці.
Алєксєй Козлюк:
Хочу додати про інструменти, які розроблялися в 2020 році, як вони вбудовують інструменти безпеки у свій код. Звісно, сьогодні зовсім інші ризики для людей. Хороші приклади – це «Голос» і Petitions.by. Буквально з тижневим інтервалом з’явилася інформація про витоки бази з «Голосу» і Petitions (платформа, де люди могли колективно підписати петицію до державних органів, це як локальний Change.org). З’ясувалося, щодо «Голосу» інформація була фейком, але з Petitions ситуація складніша, адже вони справді мали базу даних і зараз триває внутрішня перевірка. У «Голосу» справді не було бази даних і це нове слово в піклуванні розробників про користувачів.
Ще в 2010 році наша влада вирішила, що всі мають використовувати білоруську інфраструктуру. Жодної тобі хмари Амазону чи Майкрософту. Банки, звісно, користуються білоруською інфраструктурою, але в маркетингу користуються тими ж Telegram іI Viber. Можна спробувати критичну інфраструктуру, в тому числі державні органи, банки, їхні сайти і бази даних, і тимчасово це може працювати. Але на це потрібні великі кошти і це тимчасове рішення. Що ми бачимо в червні 2020 року, коли тестували блокування інтернету? Тоді хотіли відключити частину інфраструктури, щоб банки, магазини і сайти державних органів працювали. Першою жертвою стала білоруська залізниця, транспортні магістралі. Коли це спробували зробити 9 серпня – не вдалося, і вимкнули весь інтернет. Як нам видається, ніхто не хотів вимикати все, планували вимкнути частину інтернету (меседжери і VPN-сервіси), але оскільки це дуже складно і дорого – вимкнули все і зробили вигляд, що так треба. Здається, в Ірані вийшло все розділяти, може, і в нас навчаться. Тим паче під боком Росія, а там ой що відбувається. Суверенний інтернет дуже активно розвивається і дуже висока ймовірність, що він поповниться маленьким суверенним інтернетом, і найсумніше, що можна уявити – це спільне цифрове поле Білорусі й Росії.
Світлана Матвієнко:
Я продовжую думати про те, що називаю «зомбі Радянський Союз». Коли неочікувано, або й дуже очікувано, бачимо відновлення імперських структур у контексті спільної чи фрагментованої інфраструктури. Присутність Радянського Союзу як штампу ієрархій і зв’язків.
Ніколай Спєсівцев:
Я почав думати, що ми розмовляємо про технології так, ніби це якийсь додаток до нас. Ніби купили нові кросівки і можемо такі, а можемо сякі. Telegram-штани і Facebook-кросівки. Але якщо подивитися дещо збоку, то можна сказати, що відбуваються якісні зміни в суб’єктивності. Я пригадую слова Світлани про те, що дані мають суб’єктивність як вразливість (якщо говоримо про анонімність і захист) і як щось позитивне. Ми бачимо розгортання нової темпоральності. Дані, які ми робимо видимими, є чимось протилежним до темпоральності, нав’язуваної владою. Влада нав’язує такий часовий режим, де немає часу на те, щоб вийти на вулиці і солідаризуватися. А нова суб’єктивність – розподілена, у ній можна діяти. Мені дуже цікаво думати в цьому напрямку, бачити більш фундаментальний порядок денний, ніж боротьба за приватність наших даних. Наші висловлювання мають певну силу, я зранку відкриваю Telegram і бачу архів, альтернативний до того, що нав’язує влада. І я теж можу щось додати до цього архіву, з кимось зчепитися, співпрацювати і зробити щось у реальності. Ми присутні в цьому часі не тільки нашими тілами, і не тільки наші дані десь присутні, ми присутні в цій алгоритмічній системі, де ми поєднуємося.
Максім Тимінько «Як довго можна дивитися на 250.000 квадратних комірок, що змінюють свій колір?». Фото: Олександр Попенко.
Ася Баздирєва:
Я б хотіла пригадати проект, який Дзіна і Коля робили колись давно – «Пікнік біля дата-центру»в Москві. Ви робите проєкт, коли грієтеся біля дата-центру і розмовляєте, і я думала про цю визначену ситуацію, в якій ми перебуваємо. З одного боку, ми все ще намагаємося мріяти і обстоювати політичні утопії, а з другого – бути свідомими, що дигіталізація і новий світ несе структурно. Наскільки ми можемо помислити нові форми солідаризації і сподіватися, що ці нові великі процеси не зметуть наші надії на майбутнє?
Дзіна Жук:
Так, цей проект ми робили в 2016 році.Тоді ми думали про нелюдські місця, де людина виявляється непотрібна. Ми хотіли радше поговорити про те, як можна впливати на економіку даних. Тоді ми тілесно співіснували з чимось, доступ куди закритий, і важливий момент, що дані мають матеріальну інфраструктуру і що людина використовує сервіси, є користувачем, але до інфраструктури не має доступу. Ми сиділи біля дата-центру Сбєрбанку, який агрегував 36 відділень по всій Москві, і зокрема звідти в нас народжувався момент, пов’язаний із алгоритмічною солідарністю.
Ніколай Спєсівцев:
Сама ідея алгоритмічної солідарності полягала в тому, що можна уявити якісь спільні каси, бюджети людей, які б не жили в одному місці, але скидалися. І через те, що були б присутні люди з великими статками і малими, усе б нівелювалася і алгоритмами ділилася порівну. Це дуже провокаційна ідея, яка б викликала багато заперечень і відмазок, але ми бачимо потужний художній потенціал такої провокації. Я згадав, що восени 2020 року інфраструктура солідарності, що виникла на базі дворових чатів чи інших платформ, створила новий спосіб поширення і виробництва культури. Це інакше, ніж коли художники виставляються в галереях і роблять виставки в музеях, але ідея творчості була перевизначена в рамках протестів і солідаризації. Культурне винахідництво дуже важливо і в накладанні на розподілену мережу взаємодії людей і створення інститутів це потужний інструмент, де можна перевинаходити майбутнє і взаємодіяти один з одним. Взаємодіяти не як користувачі, а як агенти, ми з Дзіною часом використовуємо слово «оператори».
Плакати Cultprotest.me та Antibrainwash.net. Фото: Олександр Попенко.
Дзіна Жук:
І не варто забувати про насолоду як форму політичного. Це те, чому ми вчилися разом у дворах – веселощі, які виникають від колективної співприсутності. Це допомагає вирватися з репресивного контексту і створити контекст заново, це дуже важливо і цього не було раніше. Тут є горизонт розширення уяви, звільнення від закостенілих форм і структур. Можливо, це і провокує нові форми інституційності.
Алєксєй Козлюк:
Мені було дуже цікаво, адже дискусія виявилася міжсекторальною, бо я мислю іншими категоріями. Як юрист я спостерігаю за тим, що відбувається в юридичній науці. Наша концепція громадянства не змінювалася з часів буржуазно-демократичних революцій, а те, що відбувається зараз – це новий поворот у науці конституціоналізму, коли перевинаходиться громадянство. Нині громадянство включає не тільки відносини людини і держави, у цю структуру включаються також корпорації, цифрові платформи і зараз ми перебуваємо в ситуації, коли дуже змінюється вертикальна структура. Вона не стає горизонтальною, в ній усе ще дуже багато дисбалансу, влади. Ця вертикальна структура ускладнюється і це додає оптимізму, людина має більше можливостей впливати, знаходити спільників, будувати коаліції з іншими акторами, щоб боротися за інше майбутнє. Майбутнє, яке не визначено.
Світлано Матвієнко:
Хочу ще підкреслити, що оскільки дані – спільні, то один із найбільших виявів солідарності – це наш обов’язок розуміти, як усе відбувається, як усе влаштовано. Хоч усе видається таким закритим і непрозорим, нам потрібно розбиратися і знаходити час на це. Тільки так ми можемо солідаризуватися в сенсі нової відповідальності і нашого ставлення до даних.
Ася Баздирєва:
Коля і Дзіна давно реалізують проект «Работай больше! Отдыхай больше!», який зокрема про це уповільнення, співприсутність, розуміння того, що відбувається. Я б дуже хотіла, щоб у нас усіх, хто бере участь у розмові, була можливість потрапити на одну з цих подій, щоб разом подумати про все це. Дуже дякую всім за цю розмову!