Кураторський текст до виставки «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив»
Куратарскі тэкст для выставы «Кожны дзень. Мастацтва. Салідарнасць. Супраціў»
Curatorial Intro to the “Every Day. Art. Solidarity. Resistance” Exhibition
«Кожны дзень» («Кожний день») — це гасло, яке скандують протестувальники в Білорусі, підкреслюючи тривалість спротиву і його ритм та підтримуючи впевненість, що протест триватиме завтра, що він не закінчиться. Від початку серпня 2020 року — перших ночей поліційного насилля і днів масової мобілізації — це словосполучення відбиває темпоральність боротьби. У ситуації політичної кризи, що триває, фраза «кожны дзень» об’єднує спільною обіцянкою виходити на вулиці. Запозичуючи лозунг, виставка фокусується на дослідженні солідарності, «слабких» тактик спротиву, революційної поетики, технологічних інфраструктур, механізмів державного насильства, емоційного ландшафту та просторового й архітектурного вимірів протесту.
Виставка «Кожны дзень» звертається до тих художніх практик, які резонують з історією та сучасністю протестних рухів і мереж солідарності. Емансипативний потенціал мистецтва проявляється в різноманітних формах і техніках. Мистецтво, представлене на виставці, досліджує, моделює і тестує політичну реальність — або ж стає прямою критикою влади й актом незгоди. Ангажованість, залученість, протиставлення себе офіційній ідеології — ось що є принциповим для багатьох культурних працівниць і працівників Білорусі.
Соціальна тканина ущільнюється, і це пов’язано з активізацією солідарності, взаємодопомоги та дворової самоорганізації. Ще до президентських виборів цивільні спільноти стали перебирати на себе державні функції, допомагаючи медикам упоратися з першою хвилею COVID-19. Після виборів численні громадські ініціативи почали створювати інфраструктуру допомоги тим, кого несправедливо і незаконно звільнили, побили чи заарештували. Хвилі солідарності, підтримки та турботи посилилися через IT і цифрові платформи, краудсорсинг і громадянську журналістику. Сучасне мистецтво — як професійна художня практика, так і анонімний активістський жест — допомогли витворити особливу критичну мову.
Обурені фальсифікацією виборів, люди по всій країні вийшли проти державного насилля, що призвело до правового дефолту. Почавшись спонтанно, рух спротиву залишається децентралізованим. Він улаштований як мережа, як вода, як нескінченний процес вишивання. На відміну від тактик окупації, масові акції пов’язано з «молекулярним» заповненням усього простору. Оскільки явних лідерів та лідерок немає, виникають жіночі марші, марші пенсіонерів і пенсіонерок, людей з інвалідністю, страйки робітників і робітниць, студентські виступи, ланцюжки солідарності лікарів та лікарок. Формується така нова соціальна пластика, що самоутворюється та знімає ієрархії між професійним мистецтвом і міською творчістю, де вуличне висловлювання може стати гострішим і точнішим, аніж художній проєкт.
Подібно до протестного руху, який не має центру, виставка — на рівні архітектури, концепції й курування — не передбачає жорсткої лінійної структури. Її простір організовано через низку концептуальних вузлів, що пронизують її наскрізь; їх представлено як десять термінів глосарію. Вони утворюють своєрідні «гравітаційні поля», що допомагають контекстуалізувати актуальні художні процеси, які виникають на тлі глибокої системної кризи. Усі роботи на виставці пов’язано між собою мережею цих термінів. Мобільна і рухома архітектура експозиції співзвучна динамічності й незавершеності політичної ситуації в країні.
Як жест солідарності з революційними процесами в Білорусі, виставка представляє зріз сучасного мистецтва, що конструює і проявляє пульсуючі форми взаємодії, опору, колективності й майбутнього, яке практикують уже сьогодні — кожний день.